Читати книгу - "Ніч лагідна"

Доктор Річард Дайвер і місіс Елсі Спірс сиділи в «Кафе союзників» у затінку запорошених дерев. З берега, пробравшись через Естерель, поривами налітав містраль, і рибальські човни погойдувалися в затоці, тицяючи щоглами в безбарвне серпневе небо.

— Я одержала листа від Розмері сьогодні вранці, — сказала місіс Спірс. — Яка жахлива історія з тими неграми! Уявляю собі, що вам довелося пережити. Але Розмері пише, що ви були її добрим ангелом.

— Я б нагородив Розмері медаллю за хоробрість. Історія й справді була вкрай неприємна. Єдиний, здається, кого вона зовсім не зачепила, — це Ейб Норт. Він вилетів до Гавра і, напевно, й досі нічого не знає.

— Шкода, що це так схвилювало місіс Дайвер, — обережно зауважила місіс Спірс.

Розмері написала їй з Парижа:

«Ніколь неначе збожеволіла. Я вирішила не їхати з ними на південь, бо Дікові й без мене вистачає клопоту». — Вона вже заспокоїлася. — В голосі Діка прозвучало щось дуже схоже на роздратування. — Отже, завтра ви їдете звідси. А коли відпливає ваш пароплав?

— Завтра ж.

— Шкода, що доводиться розлучатись.

— Нам тут дуже сподобалося. Завдяки вам, ми чудо­во провели час. І ви перший чоловік, якому Розмері віддала своє серце.

Свіжий повів вітру огорнув порфірові гори Ла-Напуль. Щось у повітрі вже віщувало переміну погоди: буяння літа, в якому завмирає навіть плин часу, завершувалося, відходило в минуле.

— У Розмері бували захоплення, але рано чи пізно вона віддавала свого обранця в мої руки... — Місіс Спірс засміялася, — ...Для вівісекції.

— А мене, виходить, пощадили.

— Тут я однаково нічим не могла б зарадити. Вона закохалася у вас ще до того, як я вас побачила. І я схвалила її вибір.

Дік зрозумів, що ні він сам, ані Ніколь не відігравали в планах місіс Спірс якоїсь самостійної ролі; і зрозумів також, що її аморальність випливала з її самозречення. Вона мала на це право — то була її пенсія, відшкодування за відмову від особистого життя. В боротьбі за існування жінці часто доводиться йти на все, але навряд чи їй можна дорікати за такий вигаданий чоловіками злочин, як умисна жорстокість. Поки радощі і прикрощі кохання не виходили за певні рамки, місіс Спірс ладна була спостерігати їх з незлобивою відчуженістю євнуха, їй навіть на думку не спадало, що все це може погано скінчитися для Розмері, — можливо, тому, що вона цілком покладалася на доччин здоровий глузд.

— Якщо це справді було, як ви кажете, кохання, особливих страждань воно їй, здається, не завдало. — Він усе ще вдавав, ніби може думати про Розмері безсторонньо. — І так чи так, воно вже минуло. Хоча, між пь шим, у житті людини важливі події часто починаються з дрібниці.

— Це не дрібниця, — відказала місіс Спірс. — Ви її перше кохання, ви стали для неї ідеалом. Вона пише про це в кожному своєму листі.

— Просто вона дуже чемна дівчина.

— Ви й Розмері — найчемніші люди в світі, але в даному разі вона не перебільшує.

— Моя чемність — це парадокс моєї вдачі.

В певному розумінні він мав рацію. Від батька Дік перейняв дещо нарочиту чемність тих молодих південців, які після громадянської війни переселилися на Північ. Часто він послуговувався нею, але так само часто й зневажав себе за це, бо розумів, що йдеться не стільки про намагання подолати свій егоїзм, скільки про намагання приховати його.

— Я закоханий у Розмері, — сказав він раптом. — Я знаю, що виявляю слабкість, кажучи це вам, але мені схотілося дозволити собі невеличку слабкість.

Слова прозвучали якось дивно, офіційно, так, наче сказані вони були для того, щоб столики й стільці в «Кафе союзників» запам’ятали їх назавжди. Скрізь і в усьому він відчував уже відсутність Розмері; лежачи на пляжі, бачив її обпалене сонцем, облуплене плече; гуляючи по саду в Тармі, затоптував сліди її ніг; а тепер-от оркестр заграв «Карнавал у Ніцці», відгомін веселощів минулого сезону, і все довкола немовби затанцювало, і душею цього танцю була вона. Протягом якихось ста годин вона опанувала всі премудрості чорної магії; вона була як беладонна, що туманить зір, як кофеїн, що перетворює фізичну енергію в нервову, як мандрагора, що дарує спокій.

Він зробив ще одну безнадійну спробу довести собі, що може говорити про Розмері так само безсторонньо, як і місіс Спірс.

— Знаєте, ви з Розмері зовсім несхожі, — сказав він. — У неї весь успадкований від вас розум йде на створення личини, яку вона показує світові. Вона не звикла мислити: в неї вдача ірландки, романтична й позбавлена логіки.

Місіс Спірс і сама знала, що під тендітною зовнішністю Розмері криється молодий мустанг, справжня дочка доктора Хойта, капітана медичної служби армії США. Розтин Розмері виявив би надмірне серце, печінку й душу, втиснуті в чарівну оболонку.

Прощаючись, Дік добре усвідомлював силу привабливості Елсі Спірс, усвідомлював, що вона для нього не просто остання часточка Розмері, з якою він так не хотів розлучатись. Розмері він, можливо, в чомусь і придумав; але придумати її матір він не міг. І якщо Розмері пішла зі сцени зі скіпетром, у мантії та короні, якими він обдарував її сам, то тим приємніше йому було віддати належне чарам її матері, знаючи, що вони не є витвором його уяви. Місіс Спірс належала до жінок, які вміють терпеливо чекати, поки чоловік зайнятий справа-, ми куди важливішими за сімейні — коли він воює чи оперує хворого і не можна ні квапити його, ні відривати. А скінчить — і знайде її, вона чекатиме, спокійна й лагідна, десь у затишку, на похідному стільці, за газетою.

— До побачення, і знайте, що ми вас дуже полюбили — і я, і Ніколь.

Повернувшись на віллу «Діана», він пішов до себе й розчинив віконниці, що захищали кабінет від полудневої спеки. На двох довгих столах у безладді, в якому тільки він міг розібратися, лежали матеріали його книжки. Том перший, що містив класифікацію хвороб, уже виходив коштом автора невеликим тиражем і мав певний успіх. Тепер Дік вів переговори про його перевидання. Для другого тому він планував переробити і значно розширити свою першу книжку, «Психологію для психіатрів». Як багатьом іншим, йому довелось переконатися, що він має тільки одну-дві оригінальні ідеї і що його