Читати книгу - "Інферно"

Тепер уже обидва охоронці наставили пістолети на Ленґдона.

Марта відчула, як її ноги стали немов гумові, і вхопилася за стіл, щоби не впасти.

— Я не розумію! — випалила вона. — Невже це ви з Іґнаціо викрали посмертну маску?

— Ні! — наполягав Ленґдон, відчайдушно блефуючи. — М и отримали дозвіл власника винести маску з музею на одну ніч.

— Дозвіл від власника? — спитала Марта. — Від Бертрана Цобріста?

— Так! Пан Цобріст погодився дозволити нам дослідити декотрі позначки на зворотному боці маски! Ми зустрічалися з ним учора ввечері!

Марта пронизала його кинджальним поглядом.

— Професоре, я абсолютно впевнена, що вчора ввечері ви не зустрічалися з Бертраном Цобрістом.

— Та як же не зустрічалися, коли ми таки зустрічалися...

Сієнна поклала руку Ленґдону на плече, зупиняючи його.

— Роберте, — сказала вона, похмуро зітхнувши. — Шість днів тому Бертран Цобріст викинувся вниз із вершечка вежі Флорентійського абатства за кілька кварталів звідси.

Розділ 42

Ваєнта залишила свій мотоцикл неподалік від північного боку Палацо Веккіо і тепер наближалася до нього пішки по периметру п’яца дела Синьйорія. Прокладаючи звивистий шлях повз статуї в лоджії Ланці, вона не могла не помітити, що, здавалося, усі фігури втілювали варіацію однієї теми: брутальної демонстрації чоловічого панування над жінками.

«Викрадення сабінянок».

«Викрадення Поліксени».

«Персей тримає відрізану голову медузи Горгони».

«Чудово, краще й не вигадаєш», — подумала Ваєнта і, насунувши бейсболку на лоба, проштовхалася крізь ранковий натовп до палацового входу, де саме почали запускати перших туристів. Судячи з усього, тут, у Палацо Веккіо, це було звичайною картиною. Ідучи за вказівниками до музею, Ваєнта подолала два пишно оздоблені атріуми й піднялася масивними сходами на другий поверх.

Вона пригадала офіційне повідомлення, що надійшло двом поліцейським на містку.

Il Museo di Palazzo Vecchio ... Dante Alighieri.

Ленґдон мав бути десь тут.

Вказівники шляху до музею привели Ваєнту до масивної, барвисто прикрашеної галереї, — Залу п’ятисот, — де вже купчилися туристи, захоплено витріщаючись на колосальні настінні фрески. Ваєнті було нецікаво споглядати мистецькі витвори, і вона швидко видивилася ще один музейний дороговказ у дальньому правому кутку приміщення, який показував на сходи, що вели догори.

Рушивши через зал, Ваєнта помітила групу університетської молоді, яка зібралася довкола одної скульптури; хлопці й дівчата реготали й робили знімки.

На табличці був напис: «Геракл і Діомед».

Ваєнта окинула статуї поглядом і аж застогнала.

Скульптура зображала двох героїв грецької міфології — обидва голі-голісінькі, — які зійшлися в бійцівському двобої. Геракл тримав Діомеда догори ногами, збираючись швиргонути його, а Діомед тим часом міцно тримав Геракла за пеніс, немов звертаючись до нього з такими словами: «А ти впевнений, що хочеш мене кинути?»

Ваєнта скривилася.

«Так он воно звідки походить — «вхопити кого-небудь за яйця»!»

Вона відірвала погляд від дивовижної скульптури і, швидко подолавши сходи, зупинилась на балконі, що виходив на зал.

Біля входу до музею зібралося з десятеро відвідувачів.

— Відкриття затримується, — мовив жвавий турист, випираючи з-за відеокамери.

— А ви не знаєте чому? — спитала Ваєнта.

— Та ні, але поки маємо можливість насолодитися прекрасним видом. — І чоловік обвів жестом великий Зал п’ятисот, що розкинувся внизу.

Ваєнта підійшла до краю і поглянула на приголомшливий обшир залу. Там показався поліцейський; він неквапливо йшов до сходів, і майже ніхто не звертав на нього уваги.

«Він іде сюди, щоби зняти свідчення», — здогадалася Ваєнта.

Похмура, майже скорботна неквапливість, з якою поліцейський піднімався сходами, свідчила, що це була рутинил реакція на рутинний виклик, аж ніяк не схожа на той хаотичний пошук Ленґдона, який влаштували біля Порта Романа.

«Якщо Ленґдон тут, то чому вони не кинулися всією кумою сюди?»

Або Ваєнта помилилася, припустивши, що Ленґдон тут, або місцева поліція і Брюдер ще не склали два і два докупи.

Коли працівник поліції вийшов на сходовий майданчик і легкою ходою рушив до входу в музей, Ваєнта невимушено відвернулася і вдала, що зацікавлено дивиться у вікно. Зважаючи на те, що її дезавуювали, та зважаючи на довгі руки Начальника, їй не хотілося ризикувати і бути впізнаною.

— Aspetta! — крикнув хтось.

Серце Ваєнти тьохнуло, коли поліцейський зупинився позаду неї. І вона здогадалася, що той голос почувся з його рації.

— Attendi i rinforzi! — повторив голос.

«Чекати підмоги?» Ваєнта відчула, що щойно відбулася якась зміна.

І в цей момент вона побачила далеко в небі чорний предмет, який ставав дедалі більшим з кожною секундою. Він летів до Палацо Веккіо від садів Боболі.

«Безпілотник», — подумала вона. Отже, Брюдер знає. І він також прямує сюди.

* * *

Координатор Консорціуму Лоренс Нолтон і досі картав себе за те, що зателефонував Начальнику. Краще б він не пропонував босу переглянути відео до оприлюднення, яке мало статися завтра вранці.

Бо зміст не мав ані найменшого значення.

Протокол усьому голова.

Нолтон і досі прекрасно пам’ятав тезу, яку вбивали в голови молодим координаторам, коли ті починали контролювати виконання завдань для організації: «Не став запитань — став завдання».

Він неохоче поклав червону флешку в чергу на завтрашній ранок, замислившись, як відреагує преса на це химерне послання. Може, вони його взагалі проігнорують?

«Не проігнорують. Бо воно від Бертрана Цобріста».

Цобріст був не лише надзвичайно успішною постаттю у світі біомедицини, він уже встиг потрапити до випусків новин через своє самогубство, яке вчинив минулого тижня. Це дев’ятихвилинне відео прозвучить як послання з могили, і його лиховісний і моторошний тон не дозволить людям просто так відмахнутися.

«Це відео пошириться, як пошесть, за кілька хвилин після оприлюднення».

Розділ 43

Марта Альварес аж кипіла від люті, коли вийшла з тісної кімнатки, залишивши професора Ленґдона та його невиховану сестричку під прицілом двох охоронців. Рішучим кроком вона підійшла до вікна, виглянула на п’яца дела Синьйорія і з полегшенням побачила там поліцейське авто, що стояло біля фасаду будівлі.

«Давно мали б приїхати».

Марта не могла збагнути, чому чоловік із такою поважною репутацією у своїй професії, як Роберт Ленґдон, так нахабно обдурив її, скориставшись її фаховою ввічливістю, і викрав безцінний експонат.

«А йому в цьому допомагав Іґнаціо Бусоні! Це просто в голові не вкладається!»

Маючи намір висловити Іґнаціо все, що