Читати книгу - "Справа отамана Зеленого"

— Вам видніше. Чим платитимете?

— За що?

— За Дзюбу — живого чи мертвого?

Тепер стенув плечима Зелений.

— Не знаю, чи здадуться тут гроші. Оті совзнаки, що тепер ходять, — кому вони потрібні? Золота в мене нема. Хіба… Може, задарма приведуть… Ще не надумав, міркую вголос… Хлопці його й так ловитимуть. Кажуть, ганяє по селах, де наші раніше стояли. Знає, падлюка, хто з людей нас підтримує найбільше, через кого тримаємо зв'язки. Їх ніби першими вичищають. Хапають, волочать до Києва, в губчека. Ат! — отаман махнув рукою. — І без того голова гуде. Просто мусиш знати.

Від тієї короткої розмови збігло ще трошки часу. Попервах Шеремета мучило сумління за врятованого Дзюбу. Навіть усі причини, що ними виправдовував свій вчинок, видалися йому нікчемними. Та дуже швидко події вкотре закрутилися виром, і довелося викинути зрадника з голови. Червоні вперто тіснили повстанців по всьому повіті. Отамани то починали діяти спільно, то знову розсіювалися. Села переходили з рук у руки, але кінець кінцем більшовики таки витиснули загони Зеленого, взявши до початку серпня його недавню вотчину під свій контроль.

Тепер повстанці гуртувалися в околицях Таращі. Подейкували, що вони незабаром готуватимуть наступ далі від рідних місць — на Умань. Стратегії отамана Артем не розумів до кінця, бо не знав мети цієї операції. Проте Шеремет за короткий час затямив собі основи тактики партизанської війни. Тож рух на Умань і звідти — по тилах Червоної армії цілком їй відповідав.

За таких умов Зеленому не бракує клопоту.

І ось отаман чомусь раптом згадав про нього, Артема Шеремета, одного з багатьох бійців його роздрібненої, та все ще сильної повстанської армії.

2

Пройшовши двір і наблизившись до хати, він відступив, пропускаючи невеличкий гурт озброєних чоловіків.

Очевидно, щойно скінчилася нарада, і розмова буде сам на сам. Ніхто з отаманових військових радників не глянув на Шеремета. Так само не зважали на нього й вартові. Звичайно, коли вздріли — заступили дорогу, та, мабуть, упізнали чи були попереджені. Опустили гвинтівки, один навіть кивнув, дозволивши зайти. Усередині, як завжди після великих зборів, повітря було просякнуте густим сизим тютюновим димом. Протяг не допомагав: серпневий вечір видався теплим, а вітерець — легеньким. Та й самому Зеленому, либонь, важке повітря не заважало.

— Хто? — вигукнув різко, тоді глянув і жестом підкликав до себе. — Ага, проходь. Присядь, часу обмаль. Я лишатися не буду, ночуватиму в іншому місці. Шукав тебе, а це, бач, натрапив. Не знав, що ти тут.

— Я й далі з Палієм.

— Звідки мені знати, з ким ти й де? — кинув отаман роздратовано. — Кілька тисяч козаків піді мною. Буду я про кожного питать? Може, тебе взагалі вбили. Мені не доповідають. Сам бачиш, яка ситуація. Із Палієм — то з Палієм. Має ваш загін своє завдання. Довідаєшся. Але я не про це. Тут знову справа та, пам'ятаєш?

Присівши, Шеремет наморщив лоба. Щодня, відколи він потрапив до армії Данила Терпила, всяких справ виникало більше, ніж можна було залагодити за день. Та Артем уже звик і до такої воєнної прикмети. Однак Зелений дивився на нього дуже уважно, трохи набичивши лоба, наче Шеремет мусив пам'ятати кожну розмову, кожне отаманове слово. Зрозумівши, що Артемові думки справді плавають, Зелений відсунув набік карти й покреслені папірці, примостився навпроти і склав руки перед собою, сплівши пальці.

— Та історія, про отамана Оскілка?..

Тепер Шеремет згадав.

— Ваше посольство, здається, їздило до нього. Повернулося наче ні з чим…

— Міняється все. Нема вже отамана.

— Як нема? — стрепенувся Артем.

— Убили. Ще в червні. Не в бою — ніби навмисне послали агента з чека. Я сам почув про це зовсім недавно. Земля йому пухом! Але не про нього мова. Дізнався від емісарів, що їх прислав Петлюра.

Шереметові здалося, що не дочув чи неправильно зрозумів отаманові слова.

— Емісари Петлюри у вас?

— Таке теж буває. Тоді нічого не вийшло, повернулися мої отамани облизня спіймавши. А оце не так давно він сам почав шукати зустрічі зі мною. Тобто не сам, а через своїх людей, ясна річ. Через треті руки, але з його особистим представником я погомонів. Мабуть, домовимося, повоюємо разом.

Ще місяць тому Артема така спокійна заява могла заскочити. Він уже мав не одну розмову з Зеленим на ідеологічні теми. Кожен з них і далі стояв на своєму. Через те в рідкісні години сякого — такого спокою Шеремет знову й знову шукав відповіді, що тримає його серед людей, які воюють за утвердження радянської влади. Не міг того збагнути, однак щоразу вмовляв себе, що мусить поквитатися з більшовиками. І зробити він це може тільки у війську Зеленого. Хоч на душі лишився неприємний осад: він, противник усього, що зветься радянським, воює під чужими йому гаслами. Аж ось отаман хоче укласти військовий союз із тим, кого досі мав за особистого ворога.

Утім, калейдоскоп подій, що сталися останніми місяцями, відучив Шеремета дивуватися. Коли всі воюють проти всіх, займаючи кругову оборону, коли вороги скрізь, то справджується давня приказка: «Ворог мого ворога — мій друг».

— Як кажуть люди в такому разі, що ж у лісі здохло, батьку отамане?

— Та нічого не здохло. Російські добровольці, військо Денікіна, чув про таке?

— Одним вухом. Білі тиснуть червоних по фронту, сунуть на Київ.

— А ми лупимо комісарам по задах, — кивнув отаман. — Поки в них ще є сили нас довбати, бо мої загони не регулярна армія. Так само й усі інші отамани, хто гуляє по губернії. Нині кожен сам за себе, хоч усі разом за вільну Україну. Час об'єднати зусилля.

Зеленого в такі хвилини легко запалити. Тож Артем запитав обережно:

— Це Петлюра просив вам передати?

Отаманів погляд став гострий та важкий. Проте, здається, Зелений був готовий до цього питання. Раптом Артем зробив несподіваний висновок: те саме, тільки, мабуть, іншими словами, Данило Зелений сказав іншим. Тепер Шеремет міг пояснити собі настрій побратимів, які розходилися з військової наради. Воно й зрозуміло. Ще недавно батько отаман із Петлюрою був на ножах, називав його зрадником, а зараз раптом хоче укласти союз.

— Послухай мене уважно, пане докторе. Не збивай. Хочу, щоб ти збагнув не лише те, що думаю я. Тобі слід знати, що відбувається взагалі, — правиця описала в задимленому повітрі красномовне коло, — бо без того складно зрозуміти, про що саме тебе проситиму. Згода?

— Гаразд.

— Отож діла такі, — отаман прокашлявся, підтяг до себе покреслену олівцем карту й постукав по ній зігнутим вказівним пальцем. — Москальське