Читати книгу - "Справа отамана Зеленого"

— Тоді де він?

— Хто?

— Ти ж вцілив у нього!

Шеремет спокійно запхав револьвера за пасок. Глянув через Дзюбине плече.

— Течія кудись та й винесе. Оно, сам глянь… — кивнув уперед.

Середа глипнув, куди вказав Артем. Озирнувся і Яків.

Повз них вода скорботно несла мертве тіло, за яким тягся довгий червоний слід.

Частина четверта

Вдовий

Ради — властива пролетарській диктатурі форма правління. Але в селі пролетарські маси й трудове селянство перебувають під моральною диктатурою куркуля. Через те в сільські ради часто потрапляють вороги Радянської влади. Це явище особливо яскраве в українському селі, де багато рад самі були опорою отаманщини або в найкращому разі ставилися пасивно до завдань, що їх покладала на них центральна влада.

З резолюції «Про роботу на селі» IV конференції КП(б)У 17–20 березня 1920 р.

Київська губернія, серпень — грудень

1

Отаман послав по Шеремета якось увечері, коли повстанські загони стояли під Таращею.

Почувши, що його шукає сам батько, Шеремет миттю згадав, коли таке було востаннє. Розмова із Зеленим віч — на — віч у Трипіллі на початку травня… Але того разу Артем сам прийшов у штабну хату, і так склалося, що посиділи душевно. Хоча іншої компанії в отамана тоді не було, чужак фактично підвернувся під руку. Зеленому кортіло виговоритися — це відчувалося ще тоді. Перебираючи в пам'яті події, Шеремет не знайшов нічого цікавого, але дійшов несподіваного висновку: отаман не кликав його до себе жодного разу, відколи вони з Дзюбою того квітневого ранку постали перед його очі.

Однак після того, коли раптом зник Яків, коротка розмова все ж таки була.

Сталося це за два дні після страти комсомольців на дніпрових кручах. Шеремет приховав Дзюбину спробу врятувати молодого хлопця й пояснював свій вчинок щонайменше двома причинами. Перша — десь глибоко — глибоко в душі сам хотів, щоб хтось із цих бідолах та й урятувався. Нехай справді покладе зброю й на жодному боці не б'ється в громадянській війні. Шанс обрати такий шлях мав би бути в кожного. Тож, мимоволі заступившись за Якова, уявив себе на його місці. І друга — все ж таки він визнав, що тоді, в травні, Дзюба врятував життя йому й Марусі. Байдуже, хотів того чи ні. Тож розквиталися, більше між ними боргів нема.

Після того вони з Яковом розійшлися, Артем опікувався пораненими, знов перетворившись із бійця на лікаря. Почув, що Дзюба щез на другий день, після вечірньої перевірки в повстанських підрозділах. У дворі, де він стояв разом з іншими, речей не знайшли. Так само кудись поділася його зброя. Спершу ті, хто вже встиг притертися до Якова й називав його своїм побратимом, розгубилися. Заговорили навіть про те, що бійця могли потай викрасти комісарські шпиги, бо ж служив колись у них. От і полюють, мовляв, на нього, щоб покарати. Але таке припущення зеленівці притягли за вуха, намагаючись виправдати Дзюбине дезертирство. Усе свідчило про те, що Яків утік. Згодом знайшлися вартові, що бачили, як той ішов кудись за околицю з гвинтівкою на плечі й махнув їм рукою. Ті й подумали, що отримав, либонь, чоловік завдання, тож нащо його сіпати дурно?

А коли не лишилося сумнівів, що Дзюба накивав п'ятами, спочатку хотіли вирядити погоню, а тоді махнули на нього рукою. Хай собі… Спокою трипільцям однаково не дадуть — треба готуватися відбивати нові атаки. Яка різниця, куди втік Яків! Дезертира гнівно прокляли, назичивши йому всяких негараздів, й скоро забули. Принаймні так Шереметові здалося, аж поки за кілька тижнів, наприкінці липня, знову довелося покидати відвойоване Трипілля.

Правда, тепер повстанці не тікали, а відступали за всіма правилами війни, що її ведуть проти потужних ворожих сил.

Атакувати в лоба, у фронт, і тримати всіма силами зайняті рубежі означало покласти партизанські загони в нерівній боротьбі. Артем разом з іншими чекав масованого наступу. І аж ніяк не міг припустити, що на Зеленого пошлють не лише тисячі одиниць піхоти та кінноти, а й півдесятка кораблів і закуту в броню, наїжачену дулами кулеметів наземну бойову техніку. Закріплена на кручах повстанська артилерія зустріла панцерники дружними залпами, навіть змусила зупинитися й повернути назад.

Але аеропланів у небі над Трипіллям не думав побачити ніхто.

Коли бій був у розпалі, вони зависли в повітрі хижими, майже міфічними птахами. Дощем посипалися бомби. Паніка все ж виникла, хай і недовга. Проте повітряне прикриття впоралося зі своїм завданням: поки оборонці міняли позиції, ворожа армія знову пішла в наступ. А ще більшою несподіванкою, ніж авіація, став напад з тилу. Виникла загроза оточення, і вирватися з кільця можна було лиш відступаючи помалу, загін за загоном.

І отаман віддав такий наказ. Повстанці мали відразу розсіятися, зникнути з очей, мовби розчинившись у повітрі. Щоб згодом, найближчими днями, виринати нізвідки й атакувати знову, знову, знову…

Згодом, коли смертельно втомлений Шеремет зміг — таки недовго перепочити зі своїм гуртом у захопленому раніше селі, там надвечір несподівано з'явився Зелений зі своїм штабом. Артем потрапив отаманові на очі випадково, і той, ніби щось пригадавши, сам підійшов, привітався і спитав без зайвих передмов:

— Про Дзюбу свого чув?

— З якого це дива він мій?

— Пусте… — отаман сплюнув убік. — Хлопці наші, розвідники, доносять, ніби бачили його.

— Де? — напружився Шеремет.

— Ніби в їхній чека, в каральному загоні. Подробиць не знаю, мо', й помилилися. Та щось мені підказує — навряд. Як уже втік, то повернувся до своїх. Вислужується… воша…

— Ви колись простили йому, пане отамане…

— Не рівняй. Тоді я тобі пояснив причини. Ще й покаявся він, пам'ятаю… Але бач, хлопчаки — комсомольці, що теж були покаялися, добряче за нас воюють. Кількох думаю наблизити до штабу, джурами взяти, вістовими.

— Не такий і простий той Дзюба. Ох, і не простий.

— Гнилих людців тепер повно. Та й раніше їх було чимало. Не про те я… Є підозра. Більшовики могли розстріляти його, як і годиться чинити зі зрадниками. Але не розстріляли. Чому? Бо, мабуть, спокутував провину. Але там каяттям не допоможеш.

— Ви про що?

— Пригадай, як ми відходили з Трипілля. Тоді червоні з тилу зайшли. Дзюба ж знав пости, секрети. От і здав.

— Хіба без нього не витіснили б нас? Скажете таке…

— Та знаю, знаю, в них аероплани… То й що? Із неба, пане докторе, наших засідок не розгледиш, хоч як високо літай. Зрада. Думаю за його голову нагороду оголосити, що скажеш?

Шеремет