Читати книгу - "Чорна стріла"

— Тут, у лісі, у мене сімсот воїнів, — сказав герцог. — Сімсот ідуть з Кетлі й незабаром будуть тут, крім цього, за ними йдуть ще чотириста; у лорда Фоксхема п'ятсот воїнів у Холівуді, — півдня дороги, і вони будуть тут. Будемо чекати, поки вони підійдуть, чи нападемо зараз?

— Мілорде, — промовив Дік, — коли ви повісили цих п'ятьох негідників, ви самі вирішили питання. Хоч вони були людьми й незнатними, але часи зараз неспокійні, в Шорбі помітять їх відсутність, почнуть розшукувати, зніметься тривога. А тому, мілорде, коли ви хочете напасти зненацька, то, на мою думку, у вас не лишається й години на роздуми.

— Я теж так гадаю, — відповів Горбань. — Не мине й години, як ви в жорстокій битві заслужите звання рицаря. Послати спритного гінця в Холівуд з перснем лорда Фоксхема, другого — на дорогу щоб підігнав моїх тюхтіїв! Ну, Шелтоне, клянусь розп'яттям, нам поталанить!

З цими словами він знову засурмив.

На цей раз йому не довелося довго чекати. В одну мить галявина навколо хреста заповнилася пішими й кінними воїнами, Річард Глостер сів на східцях і посилав гінця за гінцем, щоб якнайшвидше зібрати біля себе сімсот воїнів, схованих в найближчих лісах. Не минуло й чверті години, як його армія стояла перед ним. Він сам став на чолі війська, і армія вирушила вниз по схилу горба до міста Шорбі.

Його план був простий. Він вирішив захопити частину міста Шорбі, що лежала праворуч великої дороги, добре закріпитись у вузьких провулках і триматись там, доки не прийде підмога.

Якщо лорд Райзінгем захоче відступити, Річард зайде до нього в тил і поставить його між двох вогнів; якщо ж він вирішить захищати місто, то потрапить у пастку і кінець кінцем буде розбитий військом Глостера, яке переважало ланкастерців своєю кількістю.

Але Річарду Глостеру загрожувала одна велика й неминуча небезпека — сімсот воїнів Глостера могли бути розбитими вщент, в першій же сутичці з ворогом, і, щоб уникнути цього, треба було напасти на ворога якнайшвидше і зненацька.

Піхотинці знов сіли на коней ззаду вершників, а Діку випала особлива честь сидіти за спиною самого Глостера.

Поки ліс ховав їх, військо рухалось повільно, а коли ліс, що лежав по обидва боки дороги, скінчився, військо зупинилось, щоб перепочити й зробити розвідку.

Зійшло сонце, і його промені, пробиваючись крізь жовте морозне сяйво, освітили місто Шорбі, над засніженими покрівлями якого клубочилися стовпи ранкового диму.

Глостер обернувся до Діка.

— В цьому бідному містечку, — промовив він, — де мешканці зараз готують сніданок, або ви заслужите звання рицаря, а я почну життя, сповнене великих почестей і слави, або ж ми обидва загинемо, не залишивши після себе пам'яті. Ми — два Річарди. Ну, Річарде Шелтон, про нас ще почують, про обох! Імена наші зазвучать в устах народу гучніше, ніж звуки ударів наших мечів по головах ворогів.

Дік був здивований таким палким бажанням слави, висловленим з такою великою пристрастю, але розумно і спокійно відповів, що обіцяє, в свою чергу, виконати свій обов'язок і що він не сумнівається в перемозі, якщо й решта вчинить так само.

На цей час коні вже добре відпочили. Річард Глостер підняв меч, попустив поводи, і коні, на яких сиділо по два воїни, помчали вниз схилом горба, перетинаючи вкрите снігом поле, що відділяло їх від міста Шорбі.

Розділ II

БИТВА В ШОРБІ

До міста було не більше чверті милі. Але не встигли вони виїхати з лісу, як помітили людей, що з голосними криками бігли кудись по сніжному полю. Майже тієї ж миті в місті знявся шум, який з кожною хвилиною ставав усе голоснішим. Військо не проскакало й половини дороги до найближчого будинку, як у місті задзвонили дзвони.

Юний герцог заскреготав зубами. Він боявся, що ворог встигне підготуватись до захисту. Він знав, що коли йому не пощастить закріпитися в місті, то його маленький загін буде розбитий і знищений цілком.

Проте справи ланкастерців були далеко не блискучі. Все йшло так, як сказав Дік. Нічна варта вже роззброїлась, а решта воїнів — роззута, неодягнена, непідготовлена до бою — все ще тинялася по дворах. У всьому місті не було, мабуть, і п'ятдесяти озброєних воїнів і п'ятдесяти засідланих коней.

Калатання дзвонів, перелякані крики людей, що мчали по вулицях і стукали у двері будинків, миттю підняли на ноги принаймні чоловік сорок з цих п’ятдесяти. Вони швидко скочили на коней і, не маючи жодної уяви, звідки загрожує небезпека, бігали у різних напрямках.

І коли Річард Глостер доскакав до першого будинку Шорбі, при вході у вулицю його зустріла тільки купка воїнів, яку він розігнав, як буря розганяє жайворонків.

Коли вони проскакали кроків сто містом, Дік Шелтон доторкнувся до плеча герцога; той, у відповідь, натяг поводи, приклав до рота сурму і, подавши умовлений знак, повернув праворуч. Весь його загін, як один вершник, за його командою повернув слідом за ним і промчав найближчим провулком. Тільки останні двадцять вершників стримали коней на початку вулиці. В ту ж мить піхотинці, яких вони везли на своїх конях, пострибали на землю; одні з них стали готувати луки, а інші — захоплювали будинки по обидва боки вулиці.

Здивовані цією несподіваною зміною напрямку і налякані оильною тиловою охороною Глостера, ланкастерці, спішно порадившись, поскакали у місто за підмогою.

Та частина міста, яку, за порадою Діка, захопив Річард Глостер, лежала на невеличкому підвищенні, за яким зразу ж починалося поле. Вона складалася з п'яти маленьких вуличок з бідними майже незаселеними будиночками. На всіх п'яти вулицях поставили надійну і сильну варту; резерв закріпився в центрі, куди не долітали ворожі стріли, і був готовий будь-якої хвилини подати варті допомогу.

Ця частина міста була такою бідною, що жодний з ланкастерських лордів, і навіть їх слуги, не жили тут. Мешканці цих вулиць одразу ж покинули свої будинки і порозбігались, репетуючи на все горло.

У центрі, де сходилися всі п'ять вулиць, стояла старезна обшарпана корчма з вивіскою, на якій була зображена шахівниця. Цю корчму і вибрав герцог Глостерський для своєї головної квартири на весь день.

Діку він доручив охороняти одну з п'яти вулиць.

— Ідіть, — сказав він, — заслужіть собі звання рицаря. Завоюйте мені славу. Один Річард для другого. І даю слово, якщо я піднесусь, ви піднесетесь разом зі мною. Йдіть, — додав він, потиснувши Дікові руку.

Але, як тільки Дік пішов, герцог обернувся до маленького обірваного лучника, що стояв поряд.

— Іди,