Читати книгу - "Маріупольський процес"

На зупинці Ольга запитала:

– Яка марка їде до центру?

Дівчина-ровесниця її не зрозуміла. На допомогу прийшла жінка середнього віку з великою картатою торбою біля ніг:

– Сімка. Або тридцять перший.

Тут транспортний маршрут називали «номером», а не «маркою». Говорили: який номер їде до центру?

У магазині на Ольгу продавчиня очі витріщила, почувши: «Візьміть під ращот». Що не зрозуміло? Без здачі. Або ще правильніше – без решти… У них зазвичай у маршрутках це можна було почути. «Візьміть решту зі сотні!» Ці особливості Ольга схоплювала дуже швидко.

Із чистотою мови у них тут теж було не все так просто. Люди були різні і говорили по-різному. Поруч з Ольгою у маршрутці їхала жінка, що голосно обговорювала з подругою якісь свої дрібні проблеми. На якомусь неймовірному суржику.

– Авжеж, – говорила вона, – нє то що нєкоториє… Надолужуй тепер, кобіто, наздоганяй! Ні, не брала… Відмовилась… Якесь це радейко падазрітєльне. А ти що?… От бачиш? Маладєц!.. Маладчіна! Тримайся подалі від того фацета!

Ольга вийшла там, де їй сподобалось, ішла пішки навмання, повертаючи куди очі. Зайшла у район давніх особняків, поміж них були і новітні, дуже гарні, але були й старі – і відреставровані, і занедбані. На фронтоні одного з них сидів кам’яний орел, у віньєтках інших були викладені жіночі імена. Якісь чоловіки, яких вже давно немає на світі, залишили по собі гарні будинки з іменами своїх коханих.

Ольга відчинила двері ключем Романа й почула з вітальні:

– …бо герої війну не виграють. Герої, навіть якщо це масовий героїзм, створюють лише тактичну перевагу. Війни виграють стратегії і стратеги, – голос незнайомого чоловіка. – Хіба я кажу, що героїзм може замінити стратегію? – голос Петра Петровича.

– Оля прийшла! – Ганна Андріївна вийшла у передпокій, завела свою гостю до вітальні.

У вітальні за гостиною четверо. Окрім господарів – огрядна жінка, вигадливо й зі смаком вдягнута, і чоловік із борідкою, він зняв окуляри, протер паперовою серветкою, знову почепив на ніс.

Ганна Андріївна усіх познайомила: це Оля, а це наші друзі пані Стефа і пан Степан, сідай з нами, Олю.

Її, на щастя, ніхто не розпитував. Вона налила собі чаю з великого порцелянового чайника, узяла шматочок торта, їла і слухала. Говорив переважно пан Степан. Громадянська ініціатива і волонтерство – це дуже добре. Але якщо проти нас воює сильна держава, то здолати її може лише сильна держава.

– Де ж нам зараз узяти сильну державу? – зупиняв його господар. – У нас громадянське суспільство на дві голови випереджає державу.

– То це буде творча зустріч? – нахиляється до гості Ганна Андріївна.

Пані Стефа кидає погляд на годинник на стіні, час іще є. Так, творча зустріч. Вони з чоловіком йдуть на вечір громадського діяча, письменника.

Жінки вибираються на кухню – зварити ще кави. Ольга допомагає, носить горнятка до кімнати. Чисті ложки забула, повертається і ще з коридору чує голос гості: «Чим горщик накипів, тим і смердітиме». Вона б і не подумала, що це про неї, якби обидві жінки так помітно не знітилися, побачивши її на порозі кухні. «Я ложки забула», – Ольга узяла що треба зі столу й вийшла.

Ну ось тобі й правда життя. Дістала?… Чим горщик накипів, тим і смердітиме.

Ольга скидає капці, ноги – у кросівки. «Найда, гуляти?» Собака з готовністю підвелася й обтрусилася. «Я Найду вигуляю!» – гукнула, прочинивши двері.

Надворі набрала номер Романа – поза зоною. Ні, вона не мала наміру йому жалітися чи щось такого. Вона б навіть не згадувала про ті образливі слова, лише хотіла його голос почути.

Коли повернулася, гості вже пішли. Ганна Андріївна зустріла її на порозі. Червоний ніс, підпухлі повіки. Тут– таки обійняла Ольгу… Чоловік у дверях кімнати розвернувся, пішов до телевізора, упевнений, що не варто тепер до жінок пхатися, стовбичити поруч не слід. Ганна Андріївна шморгнула носом, відсторонилася:

– А де наше червоне вино? Де це чудове іспанське рьоха? Там є ще півпляшки.

Вона сама розлила його у два келихи, перша піднесла свій вгору. «За його повернення!» – сказала. Ольга теж підняла свій келих.

– Олю… Я сказала Стефі, що мені ці її коментарі украй неприємні. І ще дещо їй сказала, що тебе не стосується. Я хочу, щоб ти знала: я не змовчала.

От здавалося б, для чого їй було це говорити? Чи Ольга не проковтнула б тієї фрази, не перетравила? Та плюнула б і розтерла.

А от же мама Романа сказала, не змовчала.

І Ользі раптом відлягло від серця. Наче свої захистили її перед чужими.

14

Віршів вона ніколи не читала, якщо не зважати на уроки в школі. Ось так, щоб узяти книжку до рук, гортати й читати, відкладати і знову читати при нагоді – ні, не було такого. А чому? Бо не було тих віршів під рукою. Бібліотека у селі, щоправда, значилася. Двері майже весь час на замку, старе приміщення з брудними вікнами, зі запахом лежалого паперу.

Якось Ольга зайшла туди. Світлана, бібліотекарка на чверть ставки, перекидала стоси старих журналів, здіймаючи у повітря рухливу пилюку – готувала до списання на макулатуру. Журнали «Работница», «Радянська жінка», «Крестьянка». Вони були старші за Ольгу.

– Щось із сучасного є? – запитала Ольга.

Світлану це питання розвеселило.

– Он тобі сучасне, – вона показала чорним від пилюки та друкарської фарби пальцем на етажерку «Новинки»: книжка з портретом політика на обкладинці, фотоальбом «Донбас і люди Донбасу», довідник «Логопедія». І ще якісь брошури.

А тут, у Львові, у вуличній кав’ярні просто неба, люди сиділи й слухали вірші. Горнятка кави і коктейлі у високих склянках, плетені з лози стільці, лискуча бруківка під ногами. Ольга зупинилася. Віддалік грала скрипка, дзеленчав трамвай на повороті, звуки середмістя слугували музичним фоном для ритмічних, припасованих одне до одного слів. Вони зупиняли перехожих. Читець не стояв на місці, він вимовляв слова, рухаючись взад– вперед, він товкся на одному місці, два кроки вперед, два назад. У правій руці на рівні очей – листки з надрукованим текстом, ліва рука у повітрі, як інструмент диригента.

Навіть не могла б переповісти своїми словами, про що був той вірш, який зупинив її на осінній вулиці. Він просто сказав їй «стоп» – цей ритм, цей чоловічий голос, вона стояла майже позаду читця, бачила його коротко стрижену потилицю, засмаглу шию з білими смужками у тих місцях, до яких не торкалося сонце. Чоловік перегорнув аркуш паперу, зробив паузу і сказав, наче товаришу поруч: