Читати книгу - "Таємне джерело"

– Собі швидше.

– Мабуть, він зайнятий.

– Слухай, чому це тебе так діткнуло? Ревнуєш?

У голосі – не цікавість, навіть не передчуття інтриги чи бажання долучитися до жіночо-чоловічих ігор, а простий намір підтримати розмову. Молодій зламаній жінці хотілося почуттів, зрозумів Князевич. Або чогось подібного до почуттів. Вона намагалася розбудити себе. Не збудити чи збудитися, якраз із цим усе справно, усе вдалося. Зараз Марія нагадувала йому сплячу красуню. Чи, радше, історію про Снігову королеву, тільки на місці замороженого Кая була вона, Герда.

– Так, я ревную. – Рука далі пестила стегно.

– Проти тебе в нього нема шансів. Тепер нема.

– Отак, уже компліменти.

– Не задавайся, просто таке, знаєш, як би пояснити… Словом, статусне порівняння.

– Тобто?

– Ти офіцер, він солдат. Єфрейтор, коли вже зовсім точно. Він говорив, це в армії називається старший солдат.

– Війська які?

– Це так важливо зараз?

– Просто цікаво.

– Я не розбираюся в цьому всьому. Парадна форма, все, що знаю. Чи зв’язківець, чи ПВО[8], таке якесь дуже мирне…

– Ага, жінко, знайшла мирне – ПВО. Гаразд, проїхали. Де це ти взяла солдата? – Марія легенько ущипнула його. – Добре, добре, єфрейтора. Тут, у селі?

– Хіба досі не дійшло, товаришу слідчий, що в селі мені нічого не можна?

– А нині що було?

– Не знаю… Ось лежу, базікаю, намагаюся сама собі пояснити, що це було, для чого… Поясню – скажу. А єфрейтора в Кременці знайшла. Коля. Здоровий такий, не помітити важко. Ось якраз наприкінці серпня, вважай, місяць тому, їздила туди у справах, до райвно. Заночувала тоді в подружки, пішли разом у кіно знічев’я, на денний сеанс. Знаєш, цей фільм із Бельмондо, комедія про шахраїв…

– «Гра в чотири руки», – підказав Ігор.

– Мабуть, тобі видніше… Ми пішли в кіно, там цього Колю зустріли. Підійшов знайомитися, бо нас двоє, а він сам.

– Нахабний?

– Не те щоб дуже. Швидше без комплексів… Або з комплексами, але інакшими, ніж тут. Розказав, що служить тут десь недалеко, частина в лісі, заслужив звільнення – він назвав це увалом…

– Правильно. Увольнітєльная, скорочено – увал. Сам служив. Як один казав, плавали, знаємо. Ну-ну, то що Коля?

Ігор хотів це слухати, бо, розказуючи, Марія поволі-поволі оживала. Видно, попри неввічливість незнайомого йому єфрейтора Колі, котрий не надіслав милій знайомій хоча б листівку, та випадкова пригода залишилася приємними спогадами.

– А нічого Коля. Час мав до вечора, морозиво їв, пива випив, зернятами загриз, містом погуляв. Що лишається? Кіно з Бельмондо.

– Дівчата.

– І дівчата, куди ж без них. Чесно, сама не знаю, як тоді так вийшло… Зірка все… Подружку так звати, Зірка Левицька. Вона теж знає, ну, про мене. Щось таке в Кольчиному погляді прочитала… Ми пішли в кафе, знов морозива поїсти, вона покликала ніби до вбиральні… Не знаю, чому повелася на це, але ключі взяла. У неї квартира, воду саме дали, холодну, та все ж… – Марія зітхнула, та вже не болісно, знову вмостилася зручніше. – За дві години ми знову зустрілися всі троє. Там-таки, на тому самому місці. Зірка, ще коли ми виходили гуляти самі, взяла з собою фотоапарат з дому, в неї «Зміна», простенький, любила час від часу поклацати. Навіть не так. – Дівчина стрепенулася, наче пригадала щось надзвичайно важливе. – Їй треба було добити плівку, як сама казала. Лишалося щось кадрів сім, основні знятки робила на морі, в Болгарії, путівка впала на голову, вважай, випадково. Шкода ж плівки, правда?

– Сім кадрів ворогу не віддамо, – погодився Ігор.

– Словом, ми по кілька разів одна одну тоді зафоткали. Решту добили вже там, фотографувалися з Колею по черзі. Зірка навіть просила адресу, куди висилати, він записав номер польової пошти. Мені вона надіслала. Йому, сказала, теж відправила в конверті.

– Письмецо в конверте погоди, не рви, – мовив Князевич.

– Що?

– Нічого, пісню згадав, до слова. Слухай, покажи вже мені цього Колю, га? Бо так про нього ти розказуєш, точно заревную. Хоч побачу, які чоловіки тобі подобаються з першого погляду.

– Мушу встати.

– Лежи. Сам візьму, скажи тільки де.

– Альбом там, у тій кімнаті, де ти спав.

– Гм.

Марія не стримала короткого іронічного смішку. Князевич, проковтнувши це не надто зараз доречне нагадування, обережно підвівся, притримуючи її ноги. Молода жінка відразу машинально прикрилася першим, що намацала рука, – своїми спортивними штаньми. Знову гмикнувши, Ігор як був, наполовину одягнений та босий, прочалапав до знайомої вже кімнати, роззирнувся, не знаючи, де шукати.

– Альбом там, на столі, – почув підказку. – Скраю, на ньому ще підручники. Такий зелений, бачиш?

– Бачу, бачу.

Коли він повернувся з грубеньким альбомом у руці, Марія вже сиділа, натягуючи штани та тим самим даючи собі лад. Вона навіть спробувала поправити розкуйовджене волосся. Тепер на її тлі Ігор, далі лишаючись без штанів, мав зовсім недолугий вигляд. Чомусь раптом засоромившись, хоча кому-кому, а йому це не личило, особливо з огляду на ситуацію, Князевич пошукав і знайшов труси, підхопив свої брюки, випрані й навіть випрасувані, котрі якраз висіли на видному місці, на спинці стільця, повернувся туди, звідки вийшов, та вдягнувся. Коли повернувся, розстібуючи чужу сорочку і збираючись вдягнути так само дбайливо випраний джемпер, Марія саме перебирала фотографії, витрушені з червоної пачки з-під фотопаперу розміром дев’ять на дванадцять.

– Зірка сама не робить, віддає комусь там із роботи, той фотолюбитель – ховайся. Хлібом не годуй, дай зачинитися в темній кімнаті. Ось, знайшла.

Князевич кинув чужу сорочку на стілець, натягнув джемпер, що пахнув домашньою чистотою. Присівши поруч, глянув на фото. Спочатку – без жодного зацікавлення: просто продовжував невеличку гру, яку сам же затіяв.

Марія Романів, рідкісний кадр – молода сільська вчителька двадцяти трьох років усміхається.

Поруч парубок у єфрейторській формі. Богатиря, чи як тут кажуть – леґеня, не применшував навіть невеликий прямокутник фотокартки. Кашкет набакир, теж осміхається, навіть ширше за свою нову випадкову знайому. Груди випнув уперед: як же, ось тільки недавно здійснив геройський вчинок, мало не подвиг за мірками солдата, відпущеного у звільнення.

Зображення ледь розмите. Видно, фотограф узяв середній план, а потім, коли робилися знімки, попросив трошки збільшити, для крупності.

Пальці Ігоря раптом міцно стисли краєчок світлини.

Тіло мов струмом пронизало. Від кистей до плечей повиступали сироти – мозок на щось зреагував.

Князевич підніс фотографію ближче до очей.

Він уже бачив цього вояка. Зовсім не у військовій формі. І не так уже й давно.

Ігор не міг помилитися.

Надто близько тицьнули йому фото цього хлопця. Та й обставини, за яких це трапилося…

– Де він