Читати книгу - "Адвокат із Личаківської"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Пане Кошовий!
Надто стрімко, ніж належало й відповідало його особистим настановам, Клим розвернувся. Знайомий екіпаж зупинився біля тротуарної бровки, ізсередини подавала знак Магда Богданович. Молода вдова не махала затягнутою у світлу рукавичку рукою – вона жестом кликала до себе. Так робить впевнена у собі хазяйка, знаючи: відданий дресирований цуцик підбіжить за першою вимогою, радо махаючи хвостиком уже через те, що його просто помітили.
Кошовий зовсім не збирався грати подібну роль. Не мав у планах ставати чиїмось песиком. Хай навіть то буде Магда.
Так думав – але ноги вже самі перетнули хідник. Наблизившись, привітався, чемно піднявши капелюха. У відповідь Магда простягнула руку:
– Не стійте. Допоможіть зійти, побудьте трохи кавалером.
Стримавшись, аби не схилити голову вдруге, бо це вже буде занадто, Клим узяв її долоню у свою правицю. Жіноча рука, котра виявилася не аж такою тендітною, порцеляновою, як він собі уявляв, ледь стисла його долоню. Лише вияв увічливості та гарних манер – з коляски Магда могла вийти й без його допомоги.
– Я побачила вас цілком випадково, пане Кошовий. Даруйте, якщо у вас важливі справи. Та вже шукала нагоди зустрітися з вами. Навіть міркувала, хто б міг у цьому посприяти.
– Хіба я така важлива й недоступна персона, пані Магдо?
– О! – Вона театрально закотила очі. – Цими днями та найближчим часом тут, у Львові, навряд чи буде особа, важливіша за вас. Хіба раптом щось станеться й із візитом нагряне Його Святість, Папа Пій Десятий. Чи найясніший цісар Франц-Йосиф, – її губи сяйнули легкою посмішкою. – Хіба забули? Я маю змогу знати все, навіть більше, ніж усе, що відбувається як у місті, так і в нашому поліцейському департаменті.
Аж тепер Клим звернув увагу – перед ним стояла не та Магда, яку звик бачити у попередні рази.
Зараз вона була жінкою в білому.
Точніше – у світлому: жакет кольору кави, щедро розбавленої молоком, вигідно відтіняв молочно-білу сукню, гаптовану тонкою ниткою чорного бісеру, додаючи образу пікантності, так само як світлі, майже невагомі рукавички, облягаючи руки й сягаючи краями до ліктів.
Капелюшок виявився незвично маленьким, швидше прикрашав голову, аніж прикривав, ставши невеличким додатком до пишної зачіски. Напевне, поміняти стиль Магді випала якась дуже важлива нагода – Клим не думав, що колись побачить її інакшою, ніж у суворому, хоч і не менш елегантному темному вбранні.
– Не перебільшуйте, пані Магдо. Я адвокат-практик, котрий не підтвердив свою кваліфікацію, не має перспектив здобути найближчим часом вид на проживання і мешкає у квартирі, де скоєно вбивство. Бо так дешевше. Домовласник знає, що не зможе знайти пожильців за справжню ціну.
– Ви говорите, наче сирота чи бідний родич. – Вона знову посміхнулася. – Так кажуть, коли просять зглянутися й пожаліти. Або вимолюють собі грошову допомогу.
Авжеж, збоку все справді так виглядає…
– Це мої реалії, пані Магдо.
– Але саме ви, пане Кошовий, маючи подібні реалії, зробили те, що не скоро б вдалося комісарові Віхурі. Хоч я шаную його, вже згадувала колись. Та не він, а ви розплутали клубок із убивством Сойки. Зараз уже можна сказати – недостойним чоловіком був той, на кого ви розраховували і з ким пов’язували своє майбутнє у Львові.
– Цього не сталося.
– На ваше щастя, пане Кошовий, на ваше щастя. Перепрошую, якщо зачепила вас, усе ж таки ви близько знали пана Геника…
– Нічого. Я вже начуваний про його паскудство. Може, він завжди таким був, просто я не роздивився за час, поки працював на нього. А може – змінився під тиском певних обставин. Хтозна, вже ніхто цього не пояснить.
– Згодна. Навряд чи від кого ми колись дізнаємося глибинні причини його вчинків. Проте від пана Геника не забрати ані того, що він був майстерним адвокатом, ані не менш майстерного опанування мистецтва наживати собі ворогів. Показово, що земне життя Сойки обірвав виходець саме із середовища, інтереси якого адвокат представляв.
– У чому ви бачите показовість?
– Ви чули про Уробороса, пане Кошовий?
– Змій, котрий жере власний хвіст. Здається, символ безкінечності сущого. З грецької міфології, коли не помиляюся. До чого тут убивство Сойки, у чому символізм? Не зовсім розумію, пані Магдо…
– Ви напевне не знайомі з найновішими теоріями, – зараз її тон звучав повчально. – Адась… перепрошую, пан Вишневський познайомив мене не так давно з теоріями швейцарського доктора Юнга. Чули про такого?
– Звичайно.
Нічого це прізвище Климові не говорило.
– Він… пан Вишневський згадав їх саме з огляду на те, що Сойку вбив той, кого пан Геник підтримував і захищав. Не персонально… як його…
– Ярцева.
– Яка різниця… На захисті таких-от добродіїв, вірніше – лиходіїв, Сойка день за днем відточував власну майстерність. Та, маючи справу здебільшого зі злом у всіх його проявах, водночас руйнував себе. Почалося самознищення. Ось висновки доктора Юнга з приводу нових трактувань символу Уробороса. Ставши на шлях, яким пішов далі, пан Геник почав рухатися в бік власної наглої смерті.
Саме неділя. Повз них неквапом текла в різні боки строката людська маса. Кошовому здалося – вони привертають увагу, бо щонайменше заважають прогулянкам. Відчув, що стоять серед вулиці й розмовляють занадто довго. Та не йшлося про завершення: раптом відчув гостре бажання перенести бесіду в інше, затишніше місце, де не буде стільки випадкових пар очей. Хоч чудово розумів недосяжність власних бажань – як і самої їхньої природи.
– Ви зараз дуже гарно сказали, пані Магдо.
– О, не приписуйте мені чужих чеснот. Лише цитую.
– Пана Вишневського?
– Власне… – вона підвісила коротку паузу, – ми захопилися розмовою. Вірніше – я захопилася. Насправді шукала нагоди лиш зайвий раз подякувати.
– За що?
– Завдяки вам, і не сперечайтеся, знайдено того, хто вбив адвоката Сойку. Між нами, доки ім’я цієї випадкової людини не розкрилося, маса моїх знайомих, серед яких є добрі друзі й покровителі, боялися обговорювати цю подію. Навіть відводили очі одне від одного. Як ви встигли переконатися, мене оточують лише гідні особи. Ніхто з них не хотів, аби решта підозрювала в убивстві саме його.
– Все одно не зовсім розумію вас, пані Магдо.
– Плутано? Перепрошую, це від бажання сказати багато, не сказавши нічого. Так трапляється. – Її щоки ледь почервоніли. – Аби стало зовсім ясно, на пана Геника точилося чимало зубів. Йому могли виставити рахунки люди, котрі за інших
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Адвокат із Личаківської», після закриття браузера.