Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Як бачимо, Директорія у цю кам’янецьку добу переживала далеко не найкращі часи. По суті, вона вже розпадалася. Після проголошення Є. Петрушевича диктатором, його з Директорії усунули. Покинули її О. Андрієвський, А. Макаренко і Ф. Швець. Властиво, господарем Директорії був сам С. Петлюра. Він опирався на уряд, більшість якого складали соціал-демократи на чолі з прем’єром Борисом Мартосом. Були в ньому, правда, і галичани-міністри Осип Безпалко, Володимир Темницький, Семен Вітик, товариш (заступник) міністра Володимир Старосольський.
Між іншим, Є. Петрушевич сприйняв як особисту образу утворення міністерства у справах Галичини і призначення його керівником соціал-демократа С. Вітика. Ця акція уряду УНР була здійснена у відповідь на проголошення галичанами 9 червня диктатури, якої Петлюра не схвалював. З проголошенням Петрушевича диктатором державний секретаріат був ліквідований, його замінив центральний виконавчий орган – Рада уповноважених диктатора в Галичині. Петрушевич, як і раніше, опирався на трудову і радикальну партії. Опозицію йому склали галицькі соціал-демократи і Селянсько-робітничий союз. Проти політики ЗУНР виступила й нелегальна компартія Східної Галичини.
Так склалася дивна ситуація: в УНР при владі були ліві партії, а праві в опозиції. В ЗУНР же, навпаки, керували праві на чолі з Є. Петрушевичем, який вважав політику соціал-демократів і С. Петлюри майже більшовицькою, а ліві партії були в опозиції[363]. Усе це давалося взнаки з перших днів перебування уряду і армії ЗУНР на Поділлі і позначалося на взаєминах між Петрушевичем і Петлюрою. Диктатор і його уряд із прохолодою ставилися до Директорії і Петлюри особисто, вважаючи його революціонером і навіть більшовиком. У свою чергу Головний Отаман звинуватив галицьке керівництво в підтримці отаманів Оскілка і Болбачана, які намагалися поставити головою Директорії Є. Петрушевича.
Крім цього, трапився конфлікт з сотником Іваном Сіяком. Коли Є. Петрушевич був оголошений диктатором, сотник, який при відступі з Тернополя сформував і очолив залізничний робітничий загін, заявив, що поведе свою частину і усуне диктатора. Є. Петрушевич наказав заарештувати непокірного сотника і віддати його під суд. У відповідь І. Сіяк перейшов на службу до Дієвої армії.
3 серпня Є. Петрушевич провів інспекцію галицьких частин, які вишикувалися на площі перед залізничною станцією Кам’янця. Потім відбувся парад, яким командував отаман Осип Тушкований. За дефілядою уважно спостерігали міщани, а також галицькі біженці (наприкінці липня за Збручем їх було понад 5,5 тис. цивільних, з них у Кам’янці – не більше 900 осіб. За сприяння уряду диктатора (розмістився у Єпископському палаці) у тимчасовій столиці УНР діяли «Союз Українок», Комітет по справах галицьких народних учителів-виселенців, «Студентська громада», осередки народно-трудової і радикальної партій, редакції часописів «Вісник Українського Війська», «Стрілець», «Каменяр», «Галицький Голос»[364].
Слід сказати, що уряд УНР не завжди виконував свої обіцянки, особливо щодо матеріального забезпечення Галицької армії. «Ніхто з тих, до кого це належало, не дбав про загальне осмотрення армії в обуву, а стрілецтво галицької армії було буквально босе, – згадував О. Левицький. – Перший раз на Україні довелося мені після дванайдцятилітньої військової та воєнної практики видіти на стійці узброєного стрільця, який повнив службу босий»[365].
Після переходу УГА за Збруч уряд УНР прийняв рішення щомісячно виділяти їй 300 млн карбованців. Але у липні грошей не виділено. У серпні – всього 120 млн, а у вересні лише 80. Головний інтендант армії сотник Ілько Цьокан майже нічого не міг вибити з Б. Мартоса і його чиновників. Отоді Галицька армія самостійно робітничими сотнями зібрала на полях 700 тис. пудів збіжжя, а коли в липневих боях із більшовиками відбила цукрові заводи – поповнила свої склади цукром. Не обійшлось, щоправда, і без реквізицій. Це викликало протест уряду УНР, особливо Б. Мартоса. За вимогою Петрушевича, Б. Мартос подав у відставку. Прем’єром став Ісаак Мазепа, який включив до свого уряду кількох галичан.
А все починалося добре. Головний Отаман з неприхованим задоволенням приймав під опіку урядовців ЗУНР, а головно – сорокатисячну загартовану в жорстоких боях армію, і надіявся за допомогою галичан виправити своє майже безнадійне становище, і найперше – визволити Київ. «На допомогу нам прийшли брати-галичани, – писав він у наказі по Дієвій армії УНР 22 липня 1919 р. – Вони залишили свої оселі, відходячи під переважною силою ворога; але прийшли на наш терен, як то належить дисциплінованій армії й свідомій у правоті свого діла і своїх змагань». Тоді ж у міському театрі відбувся урочистий вечір на честь старшин і стрільців Галицької армії. З великим піднесенням артисти Нового львівського театру при Начальній команді Галицької армії давали виставу – історичну драму М. Старицького «Гетьман Дорошенко». На сцені в ті дні сяяли галицькі зірки – Катерина та Іван Рубчакови, Амвросій Бучма, Гнат Юра, Мар’ян Крушельницький, Осип Гірняк, Микола Бенцаль. Літературно-репертуарну частину очолював поет Юрій Шкрумеляк[366].
Після вистави на сцену вийшов тепло зустрінутий стрільцями Симон Петлюра. «Наш шлях зараз на Київ і до Чорного моря, – піднесено промовляв Головний Отаман, відверто викладаючи свої плани і намагаючись привернути до себе стрілецтво. – Вас, брати, ми чекали два роки і сподіваємось, що у спільній боротьбі ми дійдемо до бажаної мети». Опісля виступив Є. Петрушевич. Але, мабуть, не всі звернули увагу на більш стриману його заяву: «Я певний, що ми переможемо і здобудемо Галичину». Справа в тому, що далеко не всі діячі ЗУНР та військові однозначно сприйняли плани Петлюри. Особливо значну опозицію склала армія. «Вона не мала великого бажання битися з більшовиками, – писав В. Винниченко, – в той час, коли всі хотіли битися з поляками»[367].
Напередодні цих подій на вимогу С. Петлюри був усунутий з посади командувача УГА генерал О. Греков. «Став кого хочеш, Тарнавського, або Микитку, або когось ще, але Грекова щоб не було», – ультимативно заявив Головний Отаман Петрушевичу. Причину такого відношення до здібного воєначальника пояснив генерал М. Капустянський: «Блискучий наступ Галицької армії (Чортківська офензива. – Авт.) відбився несприятливо на операціях Наддніпрянської армії. Поляки, заатаковані генералом Грековим, очистили лінію Збруча, почали евакуацію Тернополя, Збаража і цілком припинили свій натиск на большевиків з боку Радзивилова на Дубно – Кременець. Большевики використали цей момент і, спокійні за свій правий фланг, повели наступ з північного заходу на Волинську групу»[368].
Нове командування УГА на чолі з генералом М. Тарнавським розробило три варіанти дальших дій:
1. Відновити бойові дії з метою визволити Галичину. Планувалося відбити коридор Чортків – Бучач – Станиславів – Калуш
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр.», після закриття браузера.