Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."

Слід підкреслити, що однією з визначальних причин успіху польських військ і, відповідно, поразки Галицької армії в операціях 1919 р. (і взагалі українсько-польській війні) була наявність вишколеного і досвідченого командного складу. 1 червня 1919 р. на Галицькому фронті воювали 29 польських генералів, середній вік яких становив близько 50 років. Вони мали вищу військову освіту, 25—30-літній стаж служби в австрійській або російській арміях, неабиякий бойовий досвід. Із 16 польських тодішніх і майбутніх генералів броні 11 брали участь в українсько-польській війні, серед них Бербецький Леон, Галлер Йозеф, Івашкевич Вацлав, Розвадовський Тадеуш, Сікорський Владислав, Шептицький Станіслав, Токаржевський Тадеуш, Зєлінський Зигмунд, а також генерали дивізії Дембінський Стефан, Гейдукевич Едвард, Єджієвський Владислав, Карпіцкій Александр, Конаржевський Даніель, Кулінський Мечислав, Лямезап – Сален Роберт, Лянгнер Владислав, Маєвський Стефан, Мінкевич Генріх, Павлюк Даніель, Пухальський Станіслав, Роя Болеслав, Сшелєцкій Віктор та ін.[357]

У той же час, зокрема на 1 червня 1919 р., у Галицькій армії не було ні одного українського генерала і лише пізніше ними стали двоє: Мирон Тарнавський і Осип Микитка (без вищої військової освіти). Якщо у польських військах бригадами командували досвідчені генерали, то в Галицькій армії їх очолювали, як правило, молоді отамани (майори): Роман Дудинський, Осип Букшований, Сень Горук та ін. Корпусами ж командували підполковники і полковники Г. Коссак, О. Микитка, М. Тарнавський, тоді як у Польщі – майже завжди генерали дивізії, броні. Не важко уявити ситуацію з командним складом у куренях, сотнях, чотах – там, де часто вирішувався успіх бою. Уряд ЗУНР і Державний секретаріат військових справ намагалися вирішити проблему шляхом запрошення на високі посади старшин і генералів австрійської та російської армії або УНР, які не завжди виправдовували надії. До того ж ці заходи неоднозначно сприймались галицькими старшинами. Слід зазначити, що уряд і військове міністерство недостатньо піклувалися національними військовими кадрами: не створили жодного учбового закладу підготовки вищого командного складу, слабо застосовувалися присвоєння військових звань, відзначення урядовими нагородами, популяризація в пресі. Отож не дивно, що навесні 1919 р., у розпал війни, в УГА служило лише 1412 офіцерів усіх рангів. З погляду потреб боєздатної армії це було неймовірно мало[358].

Незважаючи на катастрофу, важку поразку армії, ні уряд ЗУНР, ні командування УГА, ні ті сорок тисяч старшин і стрільців, які були в бойовому строю, не вважали війну проти польських загарбників закінченою. По-різному вбачали вони шляхи визволення краю, але в одному були єдині: вся боротьба – попереду.

Кровавої борби сумний фінал:

Додолу нахилились наші стяги.

Побідно пре нас взад вражий вал,

Лише горить від сорому й зневаги.

Ще десь там рвуться стрільна у ріллі,

Та наші мовкнуть сумно вже гармати.

Останній клаптик рідної землі

I той прийдеться ворогові дати.

Ідуть утомлені борці. Борці?

Хіба ж нас можна звати ще борцями?

Порожній кріс несемо у руці

І йдемо шляхом босими ногами.

Аж залунав над військом новий зов:

За Збруч! За Збруч! Туди наш шлях до волі!

Ми через Київ вернемося знов!

Зневіру геть! І геть всі думи кволі!

«За Збруч! За Збруч» – підхопили лани.

А гомін йде подільськими ярами:

«У бій новий! Писати для вітчини

Історію кровавими рядками!»

Ці поетичні рядки написав 17 липня 1919 р. поет Федір Невестюк[359].

За Збруч! Туди наш шлях до волі!

На допомогу нам прийшли брати-галичани

З пекельним болем у серці Євген Петрушевич прийняв рішення про відступ армії за Збруч. На нараді за участю делегації УНР і командування УГА 15 липня диктатор із роздратуванням заявив: «Що буде з нами на Великій Україні? Як поставиться до нас нарід? Випадок з 5-ю галицькою бригадою (яку ворожо зустріли за Збручем. – Авт.) є пересторогою. А як складеться співпраця наших урядів і наші взаємовідносини? Чим ми заосмотримо нашу армію? А що, нарешті, буде робити людність Галичини під п’ятою поляків, поки ми будемо мандрувати по Великій Україні?»[360].

Симон Петлюра декілька разів приїздив до Заліщик, щоб остаточно схилити на свій бік диктатора. Представники УНР уживали все своє красномовство, щоб переконати галичан приєднатися до них і на деякий час разом з ними і поляками виступити єдиним фронтом проти червоної Москви. Після розгрому радянських частин і визволення Києва, доводили наддніпрянці, надійде черга і до Галичини. Генерал М. Капустянський згадував, що диктатор до кінця не здався, дав лише «напівзгоду» перейти за Збруч. І коли делегація Дієвої армії прибула для встановлення взаємодії до Начальної команди, галичани ще довго вагалися, бо, як з’ясувалося, «мали пристійні пропозиції більшовиків, які обіцяли надати допомогу у їх боротьбі з Польщею, негайно дати зброю і боєприпаси». І тільки коли приїхав С. Петлюра і пообіцяв Є. Петрушевичу ліквідувати міністерство у справах Галичини і замінити соціалістичний уряд Мартоса, – справа зрушилася.

Галицька армія перейшла Збруч у непростий час. Кинувши основні сили українського фронту проти Дієвої армії, радянські війська зайняли майже все Правобережжя. XII і XIV армії фронту мали перевагу над нечисленним військом Директорії. Але весною 1919-го на Україні вибухнули протибільшовицькі повстання, розгорнули наступ з Дону Денікін, а з Заволжя – Колчак. Все це полегшило ситуацію для УНР. 24 травня штаб Дієвої армії заключив перемир’я з поляками і кинув частини запорожців і січовиків на Проскурів. В його околицях розгорілися запеклі бої. Та на початку липня Червона армія зайняла Проскурів і в ході боїв протягом тижня затисла Директорію на клаптику території розміром 35 на 55 кілометрів в районі Кам’янця-Подільського.

Скориставшись ситуацією, командувач військами Півдня Росії А. Денікін 19 травня розпочав наступ на Москву, а лівим крилом – на Україну. Його угруповання – 40 тис. солдатів та офіцерів – зайняло Донбас, Крим, міста Харків, Полтаву і Катеринослав. 6-тисячний корпус генерала М. Бредова пішов на Київ, 15-тисячний корпус генерала А. Шиллінга – на Херсон – Миколаїв – Одесу, а кавалерійський корпус генерала Шкуро після оволодіння Катеринославом наступав на північ[361].

Становище більшовицьких і білих армій на Україні ускладнив могутній повстанський рух. Тим більше, що до нього приєднались цілі армії отаманів Н. Махна і М. Григор’єва. Тільки з квітня до середини липня 1919 р. Україною пронеслось 328 різної сили антирадянських повстань[362]. За деякими даними, в ті дні у 60 крупних загонах України нараховувалося близько 100 тис. повстанців. Крім того, на