Читати книгу - "Скрут"

Ігарове серце вертілося, мов кинутий ґудзик на кону. Виграш кожного з його суперників означав його цілковиту поразку.

Але й одноокий програв.

Усього гравців було з шестеро; коли ґудзик п’ять разів упав догори вушком і виявився в його руках — руки ці тремтіли. Улько співчутливо мружився — велика гра…

Ігар уже знав, що виграв. І знав, що коли викаже цю впевненість, миттю втратить усі гроші й кілька зубів на додачу…

Він подихав на ґудзик; потім поплював. Глядачі охоче припустили, що ще слід зробити, щоб удача була прихильною, та Ігар не почув їхніх порад. Обережно лизнув ґудзик, поклав на згин пальця — і під одночасне зітхання всіх присутніх крутонув.

Ґудзик упав точно на вушко — як дзиґа. Прокрутився кілька секунд і ліг на бочок, вушком донизу.

Хтось зойкнув. Хтось крізь зуби вилаявся; не чекаючи запрошення, Ігар згріб із дошки свій виграш. Напевно, стільки отримує молодий матрос за увесь довгий, важкий похід.

Він посміхнувся обімлілому Улькові:

— Дякую, братику…

Повернувся й ковзнув крізь юрбу; хтось рушив за ним услід, він це відразу відчув. І майже відразу відчув також, як чиясь зашкарубла рука схопила за плече:

— Стривай… Так не йдуть. Почав грати — грай… А то згріб усе, бачся…

Ігар озирнувся. Одноокий, справжній бандит, недобре мружив своє вціліле око; навкруг щільно заюрмилися його приятелі. Можливо, й не вся юрба з них складалась, але з десяток точно набралося б…

Одноокого смикнули за рукав. Бурлака в звислому капелюсі щось завзято зашепотів; з іншого боку приспів окатий матросик:

— Ти… це… він із Чорновухим позавчора прийшов. Ти… це…

Одноокий випустив Ігарове плече. Мимоволі, миттєво; потім отямився, схопив знову:

— Цей?! Та подивися, він же на палубу зроду не ступав! Цей із Чорновухим прийшов?!

Бурлака знову зашепотів. Одноокий труснув головою:

— Та жебраком же був, голим, як пацюк! Вони всі…

— Я сам його бачив із людьми Чорновухого! — тонко, якось жалібно крикнув матросик. — Позавчора бачив, морською дівою присягаюся…

Ох, покарає тебе твоя морська діва, подумав Ігар. Одноокий відіпхнув його — з острахом, із якоюсь навіть відразою:

— А… йди ти…

Роздратовано махнув рукою та повернувся до гри.

Біля дверей будинків розпусти вішали тут по-особливому надщерблену морську мушлю; дивна прикраса ловила вітер і співала дивно, так що з деякою натяжкою цей звук можна було прийняти за пристрасний стогін. У цьому кварталі такий стогін чувся зусібіч.

Вечоріло; Ігар ішов, і назустріч траплялися надзвичайно цікаві перехожі.

Один вочевидь був піратом, причому таким, що дав обітницю морській діві; половина голови в нього була виголена, зате й борода росла тільки з одного боку. Ігар зустрівся з ним поглядом і швидко відвернув очі.

Інший був аристократом, якого супроводили двоє охоронців; один із них, проминаючи Ігара, навмисно зачепив його піхвами шаблі. Ігар вдав, що нічого не помітив.

Третьою була дівчинка років дванадцяти, горбата; підійшла до Ігара, довірливо посміхнулася:

— Хочеш мене? Мені так ця сволота набридла, у тебе хоч личко гарне… Ходімо, га?

Ігар пішов геть від неї, стримуючи тремтіння й придушуючи бажання озирнутися.

Моряки й городяни блукали тут поодинці й групками, теревенили між собою, час від часу завертали у двері під мушлею, котра протяжливо стогнала; подекуди під стінами стояли дівки, й на простягнутій долоні в кожної лежав червоний помідор — символ чоловічої сили. Усякий, хто взяв овоч із долоні, тої ж миті з перехожого перетворювався на клієнта.

Ігар брів далі. Не раз і не два його ніжно намагалися втримати; він брів, слухаючи палкий стогін мушель, потроху впадаючи в тугу: ні, її нема й тут… Він даремно з’явився сюди. Тому, хто побував на Вівтарі, дивно й страшно блукати цими кривими вуличками; серед безлічі жінок із червоними кульками на долонях він не знайде Тіар…

Його взяли за рукав. Наполегливо й водночас м’яко:

— Кого ти шукаєш?

Він озирнувся — баба. Міцна, зморшкувата баба, і на шиї в неї намисто з маленьких, завбільшки як монетки, мушель.

— Кого ти шукаєш, хлопчику?

Він витяг свої гроші; пересипав із долоні в долоню:

— Я шукаю жінку. Волосся чорне з мідним полиском, середнього зросту, під лопаткою — родима пляма у вигляді ромба. Допоможеш — заплачу.

Вигляд грошей не схвилював бабу. Вона й далі дивилась Ігарові у вічі:

— Ти її знаєш?

— Я її шукаю.

Баба забарилася, поворушила губами; повільно кивнула:

— Ходімо.

Над цими дверима не було закличної мушлі, однак невловимі пахощі розпусти, які наповнювали вузькі вулички продажного кварталу, тут були щільніші й густіші.

Ігар увійшов; у коридорі пахло свіжим деревом, а кімната, до якої провела його баба, виявилася заваленою подушками — круглими й квадратними, маленькими, величезними, шкіряними й оксамитовими, з вишитими на них гербами неіснуючих провінцій і мордами вигаданих звірів; на стіні, оббитій срібною парчею, красувалися свіжі патьоки — нещодавно хтось щосили пожбурив стиглий помідор, і червоний овоч перетворився на руду зірку з нерівними променями.

— Знайдемо тобі, — сказала баба впевнено. — Ти хлопець небагатий, але щедрий, таких завжди любила… Притримай, притримай свої монетки — їй віддаси.

— Вона тут? — запитання вийшло зайве метушливим.

— Усі вони тут, — баба посміхнулася, оголюючи міцні жовті зуби. — Всі вони тут, пташечки, куди їм, бідолашним, подітися… Сядь і чекай.

Баба вийшла; Ігар тільки зараз помітив, що вздовж усієї пелени на її спідниці пришито корабельний ланцюг. Он звідки той глухий дзенькіт, який супроводив їх цілу дорогу…

На подушки він із бридливості не сів. Мало там що за подушки; сів просто на підлогу, навпроти ляпки від помідора, притулився спиною до стіни й підібгав ноги.

Знову це бридке тремтіння. Знову він чекає, що перед ним постане Тіар; він помилявся вже двічі, а третя спроба у всіх казках чарівна. Якщо тільки вона тут… Глузи долі. Ілаза, що втратила цноту на Вівтарі, в обмін на портову повію…

Він раптом згадав, що давно не спав. Що не їв уже майже добу; і добре було б з’явитися в дім під мушлею, замовити вина й м’яса, а потім перекинути в постіль цю, з ромбом на спині, та з’ясувати, які насправді ці продажні штучки, чому так солодко заникувався косий парубійко, його супутник у човні…

Він злякано закліпав. Бажання було настільки виразним, а уявна картина настільки яскравою, що він був вражений: як? Як тільки може таке на думку спасти… І потім, звідки сила?!

Із грюкотом розчинилися двері, і в кімнаті з подушками відразу стало тісно.

Двоє із тих, хто вдерся