Читати книгу - "В сталевих грозах"

великому капустяному полі за командною ставкою підшукав собі самотню вирву, що вселяла мені довіру, і з якої я вибирався, тільки витримавши належно довгу для безпеки паузу. Того дня я отримав дуже болісну для мене звістку про смерть лейтенанта Брехта, який при виконанні обов'язків дозорчого офіцера дивізії загинув у бою на полі вирв праворуч від Північного Хутора.

Він був одним з небагатьох, які навіть у цій матеріальній війні були оточені якимось особливим ореолом і яких через це вважали невразливими. Таких людей, як він, завжди можна було розпізнати серед маси інших — вони лише сміялися, коли надходив черговий наказ атаки. Від таких повідомлень про смерть мимоволі закрадалася думка: може, й тобі вже недовго залишилось.

Вранішні години 26 жовтня були наповнені ураганним вогнем надзвичайної сили. Та й наша артилерія на сигнали заслінного вогню, що зметнулись попереду, тільки подвоїла своє завзяття. Кожен найменший клаптик лісу, кожен кущик був нашпигований гарматами, за якими робили свою справу напівоглухлі гармаші.

Оскільки поранені, що поверталися, приносили неясні й перебільшені дані про англійський наступ, мене з чотирма моїми бійцями об 11 годині вислали на передову, щоб розвідати там усе докладніше. Наш шлях пролягав крізь безжальний вогонь. Нам зустрілися численні поранені, серед них і лейтенант Шпіц, командир Дванадцятої, з простреленим підборіддям. Вже перед самою штольнею командира бойових загонів ми потрапили під прицільний кулеметний вогонь — ознака того, що ворог, мабуть, таки прорвав нашу лінію оборони. Цю підозру підтвердив і майор Дітляйн, командир третього батальйону. Я застав цього старшого пана за тим, що він вилізав зі свого на три чверті заповненого водою бетонного сховку, навкарачки намагаючись виловити з багна свій мундштук з морської шумки, який туди звалився.

Англієць вторгся на передову й зайняв кряж, звідки легко міг обстрілювати улоговину річки Падде, де перебував командир бойових загонів. Позначивши кількома штрихами червоного олівця ці зміни на карті, я вирушив з моїми людьми в марш-кидок через багно. З великим поспіхом ми проскочили через обстрілюваний терен до найближчого підвищення, а звідти вже повільніше пішли до Північного Хутора. Зусібіч у болото падали снаряди, здіймаючи височенні фонтани й розпорскуючи хмари бризок. Північний Хутір обстрілювали фугасами, тож через нього слід було пробиратись перебіжками. У цих штуковин був особливо зловісний та оглушливий вибух. Вони налітали групами через невеличкі проміжки часу. Це означало, що за кожним разом треба було одним стрімким стрибком здолати якусь відстань і знов перечікувати у вирві чергові удари. У короткому проміжку між першим віддаленим завиванням і дуже швидким вибухом воля до життя загострювалась особливо болісно, бо ж тіло беззахисно й непорушно було віддане на поталу долі.

До цього важкого вогню домішувалась також шрапнель, один такий залп розкрився з багатократним пахканням просто поміж нас. Одному з моїх супутників поцілило в задній край каски й повалило на землю. Якийсь час він лежав оглушений, потім зірвався на ноги й побіг далі. Земля навколо Північного Хутора вся була вкрита безліччю жахливо понівечених трупів.

Оскільки своє завдання дозорців ми виконували ревно, то й потрапляли в місця, які ще були недоступні. Так нам вдалося зазирнути у те приховане, що діялося на полі битви. Скрізь ми наражалися на сліди смерті; здавалось, у цій пустелі не залишилося ані живої душі. Тут за розхристаним кущем лежала групка, тіла ще вкриті свіжою землею, що засипала їх після вибуху; там коло вирви, з якої й досі здіймались ядучі випари вибухових газів, скосило двох зв'язкових. В іншому місці ми знайшли багато трупів, розкиданих на невеличкій поверхні: загін носіїв, що потрапив у саме осердя вогненного вихору, або заблукла резервна чота, яка знайшла тут свій кінець. Ми виринали, єдиним поглядом окидали таємниці цих смертельних закамарків, і знов розчинялися в димі.

Щасливо перетнувши бігцем сильно обстрілюваний кавалок за дорогою Пашенделе-Вестроозебеке, ми склали рапорт полковнику фон Оппену.

Наступного ранку мене вже о шостій вислали на передову із завданням визначити, чи може полк встановити зв'язок з іншими підрозділами, і якщо так, то де. Дорогою я зустрів лейтенанта-фельдфебеля Ферхлянда, який мав передати наказ восьмій роті рухатися вперед, на Гоудберґ і, якщо виявиться, що між нами й сусіднім полком зліва справді є прогалина, закрити її. Щоб якомога швидше виконати наказ, найрозумніше було просто приєднатись до нього. По довгих пошуках ми знайшли командира Восьмої, мого друга Теббе, у вельми непривітній частині цього поораного вирвами краєвиду, поблизу дозорного пункту. Завдання серед білого дня виконувати такі явні пересування не викликало в нього особливого захвату. В часі нашої скупої розмови серед цієї невимовної безрадісності поля вирв, ще гніткішої у ранішньому світлі, ми закурили по сигарі й чекали, поки збереться рота.

Вже за кілька кроків ми попали під прицільний вогонь піхоти з протилежної висоти, так що довелося нам поодинці пересуватися перебіжками від вирви до вирви. Коли ми перетинали наступний схил, вогонь ущільнився так, що Теббе, аби дочекатися покрову ночі, дав наказ зайняти позицію у вирвах. Із сигарою в зубах він здійснював обхід відрізку й розподіляв рої.

Я ж постановив визначити розмір прогалини попереду, лиш ще на якусь часину затримався відпочити у вирві Теббе. Тим часом ворожа артилерія — на покарання за сміливе просування роти — взялася обстрілювати цю смугу. Осколок, що влупив у край нашого прихистку, заляпавши карти й очі глиною, змусив мене вирушати в дорогу. Я попрощався з Теббе й побажав йому удачі на найближчі години. Він гукнув мені навздогін: «Господи Милосердний, дай нам дожити до вечора, а ранок уже й сам якось настане!»

Ми обережно крокували проглядуваною долиною Падде, ховаючись за листям зрізаних снарядами чорних тополь і використовуючи їх стовбури як місток. Час від часу хтось аж по стегна вгрузав у намул і без простягнутих на поміч рушничних прикладів неодмінно б утопився. Напрямом маршу я обрав бетонне укріплення, яке обступила група солдатів. Попереду, в тому самому напрямку, що й ми, рухалися з ношами четверо санітарів. Заскочений від усвідомлення, що пораненого несуть вперед, я подивився в бінокль і побачив ряд постатей кольору хакі в пласких касках. В ту ж мить заляскотіли й перші постріли. Оскільки ховатися було ніде, ми кинулись назад, в той час як кулі навколо нас плюскались в намул. Ця гонитва через багно була вкрай виснажлива; проте коли ми, зовсім вибившись із сил, вже ладні були стати легкими мішенями для англійців, група фугасних снарядів миттю повернула нам втрачену жвавість. Одне добре: їх дим нас приховував. Найнеприємнішою в цій