Читати книгу - "Я вмію стрибати через калюжі"

Потім гукнув:

— Агов!

Він, не розгинаючи спини, озирнувся та так і завмер у цій позі, а я з усмішкою дивився на нього; потім він повільно випростався, не зводячи з мене очей.

— Це ти, Алане? — сказав він стиха, неначе я сидів на коні, що може злякатись його голосу й понести.

— Атож! — вигукнув я. — Дивися на мене! Дивись! Пам’ятаєш, ти казав, що я ніколи не їздитиму верхи? Тож дивись! Ге-ге-гей! — крикнув я точнісінько так, як кричав іноді батько, коли скакав на баскому коні, і, нахилившись уперед, ударив Променя в бік п’ятою «доброї» ноги.

Білий поні помчав клусом, потім, розігнавшись, перейшов на кар’єр. Я бачив, як, мов поршень, миготить його коліно, відчував його силу й рух лопаток.

Я промчав уздовж нашої огорожі до купи акацій, потім осадив поні й відкинувся назад, коли він, завертаючи, присів на задні ноги; з-під копит Променя полетіли камінці, голова його піднімалась і опускалася, поки, напружуючись, він брав розгін. Потім я погнав назад і побачив, що батько щодуху біжить до воріт.

Я проїхав повз нього, тримаючи поводи в руці, погойдуючись у сідлі в такт рухам Променя. Потім знову завернув і зупинив Променя перед хвірткою. Він позадкував, пританцьовуючи, задираючи голову, важко дихаючи. Я чув, як поні хропе, чув рипіння сідла, дзенькіт вуздечки — як я мріяв, що почую ці звуки, сидячи верхи на баскому коні, й тепер я чув їх і відчував запах коня, що пробіг на повну силу!

Я глянув на батька й з тривогою помітив, що він пополотнів. Мати вийшла з дому і квапливо прямувала до нас.

— Що з тобою? — швидко спитав я.

— Нічого, — відповів батько, не підводячи очей.

Я чув, як важко він дихає.

— Не треба було тобі так бігти до хвіртки, — сказав я. — Ти зовсім захекався.

Він глянув на мене й усміхнувся, потім обернувся до матері, яка, підійшовши до хвіртки, простягла до нього руку.

— Я все бачила, — сказала вона.

Якусь мить вони дивились одне одному в очі.

— Він викапаний батько, — мовила мати і, обернувшись до мене, спитала: — Ти сам навчився їздити верхи, правда?

— Еге ж, — відповів я, нахиляючись до шиї Променя, щоб бути ближче до них. — Я вже хтозна-як давно вчуся. А гепнувся з нього лише раз — учора. Ти бачив, як я завертаю? — звернувся я до батька. — Мов на ковбойському коні! Ну, що ти скажеш? Умію я їздити верхи чи ні?

— Так, — відповів батько. — Ти добре їздиш. У тебе впевнена рука, й ти добре сидиш у сідлі. А покажи-но, як ти тримаєшся?

Я пояснив, що тримаюся за попругу, розповів, як їздив на Промені до водопою, як навчився сідати на нього і спішуватися за допомогою милиць.

— Я залишив милиці в школі, а то б показав вам, — додав я.

— Нехай… Іншим разом… Ти впевнено почуваєш себе в сідлі?

— Як у кріслі.

— А спина не болить, Алане? — спитала мати.

— Анітрохи, — відповів я.

— Ти все-таки шануйся, Алане, добре? Я рада, що ти їздиш верхи, але мені б не хотілося бачити, як ти падаєш.

— Я шануватимусь, — пообіцяв я і додав: — Мені вже час вертатися до школи, бо ще спізнюся.

— Слухай, синку, — сказав батько, і обличчя його споважніло. — Тепер ми знаємо, що ти вмієш їздити верхи. Ти промчав повз хвіртку так, що я не встиг і оком змигнути. Але так їздити не треба. Коли ти скакатимеш отак, люди скажуть, що ти їздиш напоказ, і вирішать, що ти не знаєшся на конях. Справжньому вершникові, аби довести, що він уміє їздити верхи, не треба гасати, мов той цуцик, якого спустили з цепу. Справжній вершник не повинен нічого доводити. Він вивчає свого коня. І ти роби це. Тихо і спокійно. Ти навчився їздити — чудово, але не хизуйся цим. Учвал можна розганятися на прямій дорозі, та коли ти скрізь їздитимеш отак, як оце допіру, то швидко занапастиш коня. Кінь — мов людина, він для тебе все зробить, коли ти будеш з ним справедливий. А тепер їдь собі до школи ступою; як приїдеш, розітри Променя, і вже тоді відпусти його.

Він помовчав трохи й додав:

— Ти добрий хлопець, Алане. Я тобою задоволений, і, по-моєму, ти добрий вершник.

32

На дорогах почали з’являтись автомобілі. Здіймаючи хмари куряви, вони мчали по битих шляхах, розрахованих на обкуті залізом колеса возів. Автомобілі руйнували шляхи, обганяючи кінні екіпажі, обкидали їх градом ріні, гудінням клаксонів розполохували стрічні череди й отари. На машинах були великі мідні ацетиленові ліхтарі, мідні радіатори, а за прямим величним вітровим склом у них сиділи, нахилившись і дивлячись уперед, люди в пильовиках і захисних окулярах. Вони судорожно стискали кермо, а іноді смикали його, як віжки.

Сполохані коні сахалися геть з дороги від диму й гуркоту автомобілів, а розлютовані візники, насилу зупинивши запряг на придорожній траві, ставали на весь зріст у возі й несамовито лаялися, дивлячись, як спадає курява.

Фермери залишали хвіртки обор відчиненими навстіж, щоб візники могли якнайхутчіш одвести далі від дороги переляканих, тремтячих коней і перечекати, доки проїде автомобіль.

Пітер Фінлей був уже не конюхом місіс Каррудерс, а її шофером; він носив картуза й форму і, відчинивши дверцята, виструнчувався, коли вона виходила з машини.

— Ви їздите так, наче на дорозі, крім вас, нема нікого, — сказав йому якось батько. — Хіба вона ваша? Всім доводиться завертати на траву, коли ви проїжджаєте.

— Машина не кінь, нею по траві не поїдеш, — пояснив Пітер. — Мені не можна збочувати з шосе, а місця на ньому вистачає тільки для одного.

— Авжеж, і цей один — місіс Каррудерс, — сердито мовив батько. — Вже до того дійшло, що я боюся виїжджати за ворота на молодому коні. Мавши коня, що не боявся б машини, я б, їй-богу, поїхав просто на вас.

Відтоді, забачивши попереду батька в бідці, запряженій молодим конем, Пітер завжди зупиняв машину, але кінь однаково сахався вбік, на траву, хоч би як напинав віжки батько, лаючись на всі заставки.

Він ненавидів автомобілі, але казав, що майбутнє належить їм.

— Коли ти доживеш до моїх років, Алане, коня можна буде побачити лише в зоопарку. Часи коней минулися.

Дедалі менше фермерів приходило до нього з проханням об’їздити коня, життя дорожчало, але він спромігся все-таки заощадити десять