Читати книгу - "Сокіл і Ластівка"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Господи, де ж барбарський берег? Капітан і штурман запевняють мене, що до нього залишилося зовсім недалеко.
28 березня
Тридцять перший день плавання.
ТРИВОГА!
Відразу про головне.
Минулої ночі я не спала. Готувала еліксири, декокти і бальзами за інструкцією, складеною отцем Астольфом. Самого його в каюті не було. Він зараз піклується про юнгу Черепашку, який останнім часом все плаче і сумує за домом.
Гарматний люк був відкритий, тому що тепло.
Раптом ззовні влетіла Кляра, сіла на стіл і стурбовано заклекотіла.
Я була захоплена своєю справою і ласкаво відсторонила її: не заважай! Але папуга схопила мене дзьобом за рукав — наче тягнула кудись.
Хвилину чи дві я її сварила і намагалася прогнати, але потім здалася. Клара майже постійно спить, ми з нею рідко бачимося, і, якщо їй хочеться зі мною прогулятися, чому б і ні? «Ну, гаразд, — сказала я. — Ось моє плече. Ходімо на палубу».
Нагорі було прекрасно. Я стала на юті, мружачись від проміння сонця, що сходило. Клара тривожно лопотіла крилами, заважаючи мені милуватися красою. Раптом я зметикувала, що ми знову йдемо на захід. Що ж це виходить? Кожного разу, коли у мене є можливість зорієнтуватися за сонцем, виявляється, що «Ластівка» на галсі, який є протилежним до курсу?
На вахті стояв Друа, другий лейтенант. Я запитала, чи давно ми рухаємося в цей бік. «Давно», — неуважно відповів він і раптом змінився лицем — наче чогось злякався чи про щось згадав. «Чому?!» — скрикнула я. «Такий наказ капітана», — пробурмотів Друа і відвів погляд.
Добре, що у мене вистачило глузду втриматися. Я зобразила позіхання, пробурмотіла «ну-ну», і він заспокоївся.
Та не заспокоїлася я.
О восьмій годині, дочекавшись, коли зміниться вахта, я знову піднялася на квартердек. Там був Гош, старший помічник. «Погомонівши з ним про те, про се, я наче між іншим поцікавилася, чи не змінювався курс.
Він флегматично відповів: «Як пливли, так і пливемо».
Серце у мене похолонуло. «І вчора? І позавчора?» — якомога байдуже запитала я. «Та вважай два з лишком тижні».
Тобто відтоді, як англійський шлюп змусиш нас повернути на захід!
Я кинулася до ченця, розповіла йому про неймовірне відкриття, яке зробила завдяки дурненькій Кларі, що покликала мене на прогулянку. «Я нічого не петраю у морській справі, сину мій, — відповів добряк (він ніколи, навіть наодинці, не звертається до мене, як до дівчини). — Вам краще поставити це запитання комусь знаючому».
Але кому? Гаррі Доган, якого я мала за приятеля, брехав мені так само, як Дезессар!
Я розбудила Кліща, який перед обідом завжди спить для покращення апетиту. Він довго не хотів відкривати, гримів ключем (двері у нього в каюті міцні, з хитрим замком). Нарешті впустив, вислухав, але без інтересу.
Якщо ми два тижні пливемо на захід, тримаючи гарну швидкість, ми мали подолати 4000 миль, втовкмачувала я писареві. За цей час можна доплисти до Вест-Індії! «Ви кажете дурниці, — відрубав тупоголовий. — Курс плавання суворо встановлений і може бути змінений лише за надзвичайних обставин, як-от: бунт, епідемія, ураганний вітер, пожежа на борту, корабельна аварія. Нічого з вищевикладеного не сталося, а отже, і курс не змінювався».
Коли я виказала всі свої докази ще раз, він знизив плечима і відправив мене за двері, сказавши: «Якщо й так, яка різниця, де полювати на здобич? У Вест-Індії її навіть більше».
Він же не знає, навіщо «Ластівка» пливе в Сале. Чи пливла? Мій бідний батько!
Ну, Дезессаре, я витрушу твою брехливу душу!
Розділ дванадцятий
Земля!
Слова про «дурненьку Клару» залишаю на совісті Летиції. Не буду бідкатися на людську невдячність, мені до цього не звикати. Краще розповім, як у мене самого розплющилися очі.
Спочатку вони розплющилися у буквальному сенсі. Мало не цілий місяць я безтурботно проспав на своєму сідалі, насолоджуючись вітром, простором, диханням океану. Повіки заплющувалися самі собою, і потрібне було зусилля волі, щоб підняти їх заради щоденного обльоту корабля — підживитися, провідати мою вихованку, дізнатися про події за день з її щоденника.
Та раптом, як це завжди буває зі мною у тривалому плаванні, якось уночі я прокинувся свіжим, бадьорим і відчув, що спати більше не хочу і не можу. Після довгої низки похмурих днів небо було ясним, всипаним яскравими південними зірками. «Ластівка» мирно ковзала по сріблясто-чорному мармуру океану, залишаючи за кормою рівний слід.
Світ був божественно прекрасним. Я почав дивитися вгору, згадуючи старовинну легенду про те, що зірки — це душі померлих праведників, які освітлюють своїм світлом чорноту Великої Порожнечі. Десь там, у неосяжній височині, можливо, мерехтить і благородний дух Учителя. Судячи з розташування сузір'їв, фрегат ішов на захід, слідуючи за напрямком вітру — сезон пасатів, які дмухають через Атлантику з боку Африки у бік Нового Світу ще не закінчився. Дивно тільки, що вахтовий начальник не намагався лавірувати, як це зазвичай робиться при супротивному вітрі.
Мене переповнювала жага діяльності, і я перелетів нижче, щоб роздивитися, хто розпоряджається на квартердеку.
Капітан Дезессар сидів у штурманському кріслі, намертво пригвинченому до палуби, і курив люльку, зрідка перемовляючись зі стерновим. «Ану, піврумба до весту», — сказав він. Тепер «Ластівка» йшла рівно на захід.
Що за чудасія?
Тієї миті я ще нічого не запідозрив, просто здивувався. Але свого пункту спостереження вже не залишав. Сидів так, щоб нічого не пропустити і чути кожне слово, вимовлене на містку.
Але там ні про що суттєве не говорили — тільки про якихось родичів, та про порівняльні якості кальвадосу і ямайського рому. Стерничий із помічником були на боці рому, Дезессар обстоював вітчизняний напій.
Перед світанком, о четвертій годині, капітана
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сокіл і Ластівка», після закриття браузера.