Читати книгу - "Азазель"

готелю, приїхав перукар П'єр і боляче смикав за волосся, завиваючи у пишний кок. Лізоньку до церкви бачити не годилося, й це теж було нестерпно. Протягом трьох днів по приїзді з Петербурга, де тепер служив жених, нареченої він узагалі майже не бачив — Лізонька весь час була зайнята важливими весільними приготуваннями.

Потім багровий після холостяцького сніданку Ксаверій Феофілактович Грушин, у фраку і з білою шаферською стрічкою, всадовив жениха у відкритий екіпаж і повіз до церкви. Ераст Петрович стояв на сходах і чекав наречену, а з натовпу йому щось кричали, одна панночка кинула в нього трояндою й подряпала щоку. Нарешті привезли Лізоньку, котрої було майже не видно з-під хвиль прозорої тканини. Вони пліч-о-пліч стояли перед аналоєм, співав хор, священик говорив «Яко милостивий і чоловіколюбивий Бог єси» і щось іще, мінялись обручками, ставали на килим, а потім Лізонька сказала про бідолашну Лізу, і Ераст Петрович якось раптом заспокоївся, оглянувся на всі боки, побачив лиця, побачив високий церковний купол, і йому стало добре.

Добре було й потім, коли всі підходили і вітали, дуже щиро й душевно. Особливо сподобався генерал-губернатор Володимир Андрійович Долгорукий — повний, добрий, круглолиций, з висячими вусами. Сказав, що чув про Ераста Петровича багато схвального й від душі бажає щасливого шлюбу.

Вийшли на площу, всі навколо кричали, але було погано видно, тому що дуже яскраво світило сонце.

Сіли з Лізонькою у відкритий екіпаж, запахло квітами.

Лізонька зняла високу білу рукавичку й міцно стиснула Ерастові Петровичу руку. Він злодійкувато наблизив обличчя до її вуалі й швидко вдихнув аромат волосся, парфумів і теплої шкіри. Цієї миті (проїздили Нікітські ворота) погляд Фандоріна випадково впав на паперть Вознесенської церкви — і ніби холодною рукою стиснуло серце.

Фандорін побачив двох хлопчаків років восьми-дев'яти в обірваних синіх мундирчиках. Вони розгублено сиділи серед жебраків і співали тоненькими голосами щось жалібне. Повернувши тоненькі шиї, маленькі прохачі з цікавістю провели поглядом пишний весільний кортеж.

— Що з тобою, любий? — злякалася Лізонька, побачивши, як зблідло лице чоловіка.

Фандорін не відповів.

Обшук у потайному підвалі естернатського флігеля не дав ніяких результатів. Бомба невідомої будови спричинила потужний, компактний вибух, який майже не пошкодив будинку, але дощенту знищив підземелля. Від архіву нічого не лишилось. Од леді Естер також, якщо не брати до уваги скривавленого обривка шовкового плаття.

Позбавлена керівниці та джерела фінансування, міжнародна система естернатів розпалася. В деяких країнах приюти перейшли під опіку держави або добродійних товариств, але основна частина закладів просто припинила своє існування. В усякому разі, обидва російські естернати наказом міністерства народної освіти було закрито як розсадники безбожництва та шкідливих ідей. Учителі роз'їхалися, діти здебільшого порозбігалися.

За списком, захопленим у Каннінґема, вдалося встановити вісімнадцять колишніх естернатських вихованців, але це мало що дало, бо неможливо було визначити, хто з них причетний до організації «Азазель», а хто ні. Проте п'ятеро (в тому числі португальський міністр) пішли у відставку, двоє покінчили з собою, а одного (бразильського лейб-гвардійця) навіть стратили. Широке міждержавне розслідування виявило чимало помітних і шанованих осіб, які свого часу закінчили естернати. Багато хто зовсім цього не приховував, пишаючись отриманою освітою. Щоправда, дехто із «дітей леді Естер» визнав за краще зникнути, втекти від настирливої уваги поліції та секретних служб, але більшість лишилися на своїх місцях, бо звинуватити їх було ні в чому. Одначе шлях на вищі державні посади віднині їм було заказано, а призначаючи на високі пости знову, як і за феодальних часів, почали звертати особливу увагу на походження та родовід — не дай Боже, нагору пролізе «підкидьок» (таким терміном у компетентних колах охрестили вихованців леді Естер). А втім, широка публіка здійснену чистку не помітила, оскільки було вжито ретельно узгоджених між урядами заходів обережності й секретності. Певний час циркулювали чутки про всесвітню змову чи то масонів, чи то євреїв, чи то й тих і інших, разом узятих, і споминали пана Дізраелі, але потім якось стихло, тим паче що на Балканах назрівала неабияка криза, від якої лихоманило всю Європу.

Фандорін із службового обов'язку змушений був брати участь у розслідуванні у «Справі Азазеля», одначе виявляв так мало завзяття, що генерал Мізинов визнав розумним дати молодому, здібному співробітнику інше доручення, котрим Ераст Петрович зайнявся куди з більшою охотою. Він відчував, що в історії з «Азазелем» його совість не зовсім чиста, а роль доволі двозначна. Клятва, яку він дав баронесі (й мимоволі порушив), неабияк попсувала йому щасливі передвесільні тижні.

І от треба ж такому трапитись, аби в самісінький день весілля Ерасту Петровичу показалися на очі жертви виявленої ним «самовідданості, доблесті й похвальної ретельності» (так говорилося в височайшому указі про нагородження).

Фандорін скис, похнюпився, і по прибутті до батьківського будинку на Малій Нікітській Лізонька рішуче взяла справу до своїх рук: усамітнилася з похмурим чоловіком у гардеробній кімнаті, що розташовувалася по сусідству з передпокоєм, і якнайсуворіше заборонила заходити туди не спитавшись — тим більше що домашнім вистачало клопотів з гостями, які прибували і котрих треба було розважити до банкету. З кухні віяло божественними ароматами, спеціально запрошені кухарі з «Слов'янського базару» трудилися не покладаючи рук із самісінького ранку; за щільно зачиненими дверима танцювальної зали оркестр востаннє репетирував віденські вальси — загалом, усе йшло своєю чергою. Залишалося тільки привести до ладу деморалізованого жениха.

Переконавшись, що причина раптової меланхолії зовсім не в якій-небудь недоречно згаданій розлучниці, наречена цілковито заспокоїлась і впевнено взялася до справи. На прямо поставлені запитання Ераст Петрович відповідав мимренням і все намагався відвернутися, тому тактику довелося змінити. Лізонька погладила судженого по щоці, поцілувала спершу в лоба, потім у вічі, й суджений розм'як, відтав, знову зробився цілковито керованим. Одначе приєднуватися до гостей молодята не поспішали. Барон уже декілька разів виходив до передпокою і наближався до зачинених дверей, навіть делікатно покашлював, а постукати не наважувався.

Але постукати все-таки довелось.

— Ерасте! — погукав Олександр Аполлодорович, який почав від сьогодні говорити зятеві «ти». — Вибач, друже мій, але до тебе фельд'єгер із Петербурга. В терміновій справі!

Барон оглянувся на хвацького офіцера в касці з плюмажем, непорушно застиглого біля входу. Під пахвою фельд'єгер тримав квадратний згорток, замотаний у сірий казенний папір із сургучними орлами.

Із дверей виглянув розчервонілий молодий.

— Ви до мене, поручику?

— Пан Фандорін? Ераст Петрович? — ясним, із гвардійськими переливами голосом запитав офіцер.

— Так, це я.

— Термінова секретна бандероль із Третього відділення. Куди накажете?

— Та хоч сюди, — відсторонився Ераст Петрович. — Вибачте, Олександре Аполлодоровичу (не привчився поки що