Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

вільшані луги, очерет. У чистій доти річці з’явилися купи ряски, водоростей, топляки. Коли небо рвала блискавка, вона бачила на воді кола, коли гуркотів грім, чула плеск сполоханої риби. Щось постійно хлюпало й плюскало, мляскало й чамкало. Кілька разів неподалік від човна вона бачила великі фосфорисцуючі очиська, кілька разів човен здригнувся, натрапивши на щось велике й живе. «Не все тут красиве, для чужинців цей світ є смертю», — повторювала вона подумки слова Ередіна.

Течія значно роздалася, розлилася широко. З’явилися острови та відгалуження. Вона дозволяла човну плисти, куди заманеться, куди понесе течія. Але почала боятися. Що буде, якщо вона помилиться й попливе не тим відгалуженням?

Ледь подумала про те, як із берега, з чагарів долинуло до неї іржання Кельпі й сильний ментальний сигнал єдинорога.

— Ти тут, Конику!

Поспішай, Зореока. Їдь за мною.

— До мого світу?

Спершу я мушу дещо тобі показати. Так наказали мені Старші.

Вони їхали спочатку лісом, потім степами, густо потятими ярами та ямами. Блимали блискавки, гриміли громи. Гроза була все ближче, здіймався вітер.

Єдиноріг увів Цірі в один із ярів.

Це тут.

— Що тут?

Зійди й побачиш.

Вона послухалася. Земля була нерівною, вона спіткнулася. Щось хрупнуло й осунулося під її ногою. Блиснула блискавка, а Цірі глухо скрикнула.

Стояла вона серед моря кісток.

Піщане узбіччя яру осунулося, підмите, мабуть, зливами, і відкрило те, що приховувало. Цвинтарище. Труп’ярню. Величезне звалище кісток. Тазових, стегнових, ребер. Черепів.

Вона підняла один.

Блиснула блискавка, а Цірі скрикнула. Зрозуміла, чиї рештки тут лежать.

Череп, що носив слід удару клинком, мав ікла.

Тепер ти розумієш, — пролунало в її голові. — Тепер ти віриш. Це зробили вони, Ен Елле. Король Вільх. Лис. Яструб. Цей світ аж ніяк не був їхнім світом. Він ним став. Коли вони його здобули. Коли відчинили Ard Gaeth, ошукавши й використавши тоді нас так, як зараз намагалися ошукати й використати тебе.

Цірі відкинула череп.

— Злочинці! — крикнула. — Убивці!

Через небо з гудінням прокотився грім. Іхуарраквакс голосно заіржав, попереджаючи. Вона зрозуміла. Одним стрибком опинилася в сідлі, криком послала Кельпі в галоп.

По їхньому сліду йшла погоня.

* * *

«Уже колись так було, — подумала вона, ковтаючи вітер у галопі. — Уже колись так було. Така скачка, дика, у темряві, серед ночі, повної страхів, примар і привидів».

— Уперед, Кельпі!

Лютий чвал, очі сльозяться від швидкості. Небо розтинає навпіл блискавка, у тому блиманні Цірі бачить обабіч дороги вільхи. Потворні дерева тягнуть звідусіль до неї довгі вузлуваті лаписька, клацають темними пащеками дупел, кидають услід прокляття й погрози. Кельпі пронизливо ірже, летить так швидко, що копита, здається, ледь торкаються землі. Цірі розпласталася на шиї кобили. Не тільки аби зменшити опір повітря, але й для того, щоб уникнути гілок вільх, що бажають збити її, стягнути із сідла. Гілки свистять, шмагають, січуть, намагаються вчепитися у вбрання та волосся. Криві стовбури хилитаються, дупла клацають і дудонять…

Кельпі дико ірже. Єдиноріг відповідає іржанням. Він — білосніжна пляма в мороці, він показує шлях.

Жени, Зореока! Жени з усіх сил!

Вільх усе більше, усе важче уникати їхнє гілля. Скоро вони закриють усю дорогу…

Позаду крик. Відгомін погоні.

Іхуарраквакс ірже. Цірі отримує його сигнал. Розуміє значення. Притискається до шиї Кельпі. Не мусить ту підганяти. Кобила, яку жене жах, іде карколомним чвалом.

Знову сигнал від єдинорога, виразніший, він вкручується до мозку. Це прохання, майже наказ.

Скачи, Зореока. Ти мусиш стрибнути. В інше місце й інший час.

Цірі не розуміє, але намагається зрозуміти. Дуже намагається зрозуміти, концентрується так сильно, що кров шумить і пульсує у вухах…

Блискавка. А потім раптова темрява, темрява м’яка й чорна, чорна чорнотою, яку не освітить нічого.

У вухах шум.

* * *

На обличчі вітер. Холодний вітер. Крапельки дощу. У ніздрях — запах сосни.

Кельпі брикається, форкає, тупотить. Шия її мокра й гаряча.

Блискавка. Одразу після неї грім. У його світлі Цірі бачить Іхуарраквакса, який трусить головою й рогом, б’є об землю копитом.

— Конику?

Я тут, Зореока.

Небо сповнене зірками. Сповнене сузір’ями. Дракон. Зимова Панна. Сім Кіз. Жбан.

А мало не над самим горизонтом Око.

— Вдалося, — зітхнула вона. — Нам вдалося, Конику. Це мій світ!

Його сигнал настільки виразний, що Цірі розуміє все.

Ні, Зореока. Ми втекли з того. Але це ще не те місце й не той час. Іще багато чого попереду.

— Не залишай мене саму.

Не залишу. Я перед тобою в боргу. Я мушу його сплатити. До кінця.

* * *

Разом із вітром, що оце подув, небо від заходу темнішає, по черзі затягує хвилями хмар сузір’я. Гасне Дракон, гаснуть Зимова Панна, Сім Кіз, Жбан. Гасне Око, що світить сильніше й довше за інші.

Небосхил уздовж горизонту розриває короткий спалах блискавки. Грім прокочується з глухим гуркотом. Раптом посилився вітер, сипонув в очі курявою й сухим листям.

Єдиноріг заіржав, послав ментальний сигнал.

Не можна витрачати час. Єдина наша надія — це швидка втеча. У потрібні місце й час. Поспішімо, Зореока.

Я — Володарка Світів. Я — Старша Кров.

Я з крові Лари Доррен, дочки Шіадаль.

Іхуарраквакс заіржав, підганяючи. Кельпі відповіла протяжним форканням. Цірі натягнула рукавички.

— Я готова, — сказала.

Шум у вухах. Сяйво й світло. А потім темрява.

Розділ 6

Процес, вирок і страта Йоахіма де Ветта більшість істориків звикли приписувати різкій, жорстокій і тиранічній натурі імператора Емгира. Не бракує також — особливо в авторів із тягою до белетристики — алюзійних гіпотез про помсту й суто приватні рахунки. Саме час нам сказати правду — правду, яка для будь-якого уважного дослідника більш ніж очевидна. Герцог де Ветт керував оперативною групою «Верден» у спосіб, для якого окреслення «невдалий» є винятково делікатним. Маючи проти себе удвічі менші сили, він затягував із наступом на північ, а вся його активність вилилася в битву з верденськими герильяс. Група «Верден» ставилася до населення з нечуваною жорстокістю. Результат було легко передбачити, ба більше, він був неминучим: якщо взимку сили інсургентів налічували неповні півтисячі людей, то навесні повстав мало не весь край. Відданого Імперії короля Ервилла було вбито, а повстання очолив його син, королевич Кістрін, який симпатизував нордлінгам. Маючи на фланзі десанти піратів зі Скелліге, з фронту наступ нордлінгів з Цідарісу, а в тилах ребелію,