Читати книгу - "Книга кладовища"

Пані Овенс потерла кулачком очі, промокнула їх фартушком, похитала головою і спитала:

— Ти вже знаєш, що відтепер робитимеш?

— Пізнаватиму світ, — відповів хлопець. — Потраплятиму в халепи. Вибиратимуся з них. Помандрую до джунглів, вулканів, пустель і островів. І зустрічатиму людей. Я хочу зустріти дуже, дуже багато людей.

Пані Овенс відповіла не одразу. Вона уважно дивилася на сина, а потім заспівала пісеньку, яку співала, коли він був геть малим, якою вона його заколисувала і якої Ніх не забув.

Спи, моє малятко, спи,

Спи, є нас ще поки.

Як зростеш, побачиш світ,

Але зараз — спокій.

— Так, — відповів Ніх, — побачу.

Поцілунки,

в танці двоє;

Скарб знайди

і ймення своє…

І в цю мить пані Овенс пригадала останні рядки цієї пісеньки й заспівала їх синові:

Всі шляхи пройди собою

Упевненим кроком.

— Всі шляхи, — повторив Ніх. — Складне завдання, але я постараюся.

Він спробував обійняти маму, як у дитинстві, але з таким самим успіхом можна було обіймати туман, бо, крім нього, на доріжці вже нікого не було.

Ніх ступив крок уперед, крізь хвіртку, яка вивела його з кладовища. Йому здалося, що хтось сказав: «Я так пишаюся тобою, сину», — але, можливо, лише здалося.

Літнє небо вже почало світлішати на сході, і так розпочався шлях Овенса: вниз пагорбом, до живих, до міста й у світанок.

У валізці лежав паспорт, у кишені — гроші. На вустах танцювала усмішка, хоч і обережна, бо світ, значно більший за маленьке кладовище на пагорбі, ховає в собі небезпеки й таємниці, нових друзів, з якими треба буде потоваришувати, давніх друзів, яких треба буде віднайти, помилки, яких треба буде припуститися, і багато доріг, якими треба буде пройти, допоки він нарешті не повернеться на кладовище чи Дама не покатає його верхи на своєму великому сірому коні.

Але між «зараз» і «потім» було ціле Життя, і Ніх ступив у нього крок з широко розплющеними очима й відкритим серцем.

Подяки

Перше, найголовніше й насамперед: я в невідплатному боргу, свідомому та несвідомому, перед Редьярдом Кіплінґом. Я з великим захватом і радістю читав у дитинстві його винятковий двотомник «Книга джунглів», а відтоді перечитував ще не раз. Якщо ви знаєте цей твір лише за мультфільмом Діснея, варто прочитати оригінал.

На цю ж книжку мене надихнув син. Сюжет спав мені на думку, коли я побачив, як Майкл, тоді ще дворічний, катався на своєму маленькому триколісному велосипеді між надгробків. Але на те, щоб дописати цю історію до кінця, мені знадобилося двадцять з гаком років.

З початком роботи (а почав я з четвертого розділу) лише запитання моєї доньки Медді про те, що ж було далі, спонукало мене не закинути книжку після цих пер­ших кількох сторінок.

Ґарднер Дозуа і Джек Ден були першими, хто опуб­лікував «Надгробок для відьми». Професор Джорджія Ґріллі допомогла кількома ідеями.

Кендра Стаут була така ласкава, що прогулялася зі мною кількома кладовищами й була поруч, коли я по­бачив першу браму гулів. Кендра була й першою слухач­кою найперших розділів та стала щирою шанувальницею Сайласа.

Митець і автор Одрі Ніффенеґґер теж проводить екскурсії кладовищами, і вона показала мені оплетену плющем дивовижу — цвинтар «Гайґейт-Вест». Багато з того, що вона мені розповідала, осіло в розділах шостому та сьомому.

Численні мої друзі читали цю книжку в процесі написання, і всі вони давали мудрі поради, а серед них — Ден Джонсон, Ґері К. Вольф, Джон Кроулі, Мобі, Фара Мендельсон, Джо Сендерс. Вони звернули мою увагу на подробиці, які треба було виправити. Я сумую за Джоном М. Фордом (1957–2006), найкращим своїм критиком.

Ізабель Форд, Еліс Говард, Сара Одедіна і Кларісса Гаттон редагували цю книжку по обидва боки Атлантики. Майкл Конрой розкішно зрежисував аудіоверсію твору. Маккін і Ріддел обидва прекрасно й по-різному ілюстрували його. Меррілі Хайфец — найкращий агент на світі, а Дорі Сіммондс усе прекрасно влаштувала у Сполученому Королівстві.

Я писав цю книжку в багатьох місцях — наприклад, у флоридському будинку Джонатана і Джейн, у хатинці в Корнуолі, у новоорлеанському готелі. У будинку Торі в Ірландії написати нічого не вдалося, бо там я хворів на грип. Втім, вона допомагала й надихала мене.

І насамкінець, я впевнений лише в тому, що забув не лише когось дуже важливого, а десятки таких людей. Вибачте. І дякую вам.

Ніл Ґейман

І я скажу —

Її нема,

Та я живий, я є.

І ось на цвинтар я іду,

Колисати дівча моє.

Торі Амос, «Кладовище»

Промова на нагородженні Медаллю Ньюбері

Цю промову Ніл Ґейман виголосив 12 липня 2009 року на щорічній конференції Американської асоціації бібліотек з нагоди отримання Медалі Ньюбері за «Книгу кладовища».

1

Якщо раптом вас здивувало, як я тут опинився — а сам я дивуюся, тому нас уже двоє, — то мене сюди викликали, бо я написав книжку, яка називається «Книга кладовища» і яка здобула Медаль Ньюбері 2009 року.

Це означає, що мені вдалося справити враження на своїх доньок, адже я отримав цю нагороду. А ще більше враження я справив на свого сина тим, що мені вдалося захистити цю медаль від напрочуд дотепних нападів Стівена Колбера у його шоу «Звіт Колбера», і тому завдяки цій нагороді мої діти вважають мене крутим. І кращого за це немає нічого.

Бо діти майже ніколи не вважають батьків крутими.

2

Коли я був хлопчаком, десь із восьми до чотирнадцяти років, то під час шкільних канікул майже не вилазив з місцевої бібліотеки. До неї було десь два з половиною кілометри, тому я просив батьків підвозити мене дорогою на роботу, а коли бібліотека зачинялася, повертався додому пішки. Я був диваком, чудним хлопчиком, який не вписувався в інші компанії, і пристрасно любив нашу бібліотеку. Я обожнював бібліотечний каталог — тоді ще картковий, особливо з переліком дитячих книжок: на картках, крім назв та імен авторів, були й теми, що дозволяло мені добирати книжки за темами, які, я сподівався, наведуть мене на книжки, що сподобаються. Чари, привиди, відьми, космос — потім я знаходив ці книжки й читав.

Читав неперебірливо, захоплено, як голодний. Буквально голодний, хоча подеколи тато й пакував мені сендвічі, які я неохоче брав з собою (діти ж ніколи не