Читати книгу - "Код да Вінчі"

— Боже мій, ну звичайно! Тамплієри винайшли концепцію сучасних банків. Для європейської шляхти подорожувати із золотом було ризиковано, тож тамплієри дозволяли шляхті залишати золото в найближчих своїх церквах, а потім отримувати його в інших по всій Європі. Звичайно ж, за невеличку комісію, — він підморгнув, — ось такі оригінальні банкомати.

Він глянув через плече на прислужника, який пилососив підлогу трохи на відстані.

— Знаєте, — зашепотів він до Софі, — Святий Грааль однієї ночі зберігався у цій церкві, коли тамплієри перевозили його із однієї схованки до іншої. Ви можете собі уявити: чотири скрині з документами стояли саме тут, поряд із саркофагом Марії Магдалини? Мені від цього стає просто не по собі.

Ленґдон увійшов до круглої зали, де зі стін зі світлого каменю дивились на нього барельєфи із зображенням гаргулій, демонів, монстрів і спотворених мукою людських облич. Уздовж стіни тяглася довга кам’яна лава.

— Наче стародавній театр, — прошепотів він.

Тібінґ підняв костур і вказав ним на дальній лівий кут кімнати, а потім у правий.

Але Ленґдон уже все побачив сам.

Десять кам’яних лицарів.

П’ять ліворуч.

П’ять праворуч.

Той лицар в Лондоні лежить, що папа хоронив.

Це має бути те саме місце.

Розділ 63

Неподалік від церкви Темпл у вузькому проході, засміченому промисловими відходами, Ремі Легалудек припаркував лімузин «ягуар». Заглушивши мотор, він перевірив місцевість. Нікого нема. Він вибрався з машини, пішов до задньої частини і зазирнув туди, де був чернець.

Він послабив вузол краватки, підійшов до бару лімузина, налив собі міцного напою. Потім узяв ніж зі штопором і витяг гостре лезо, яким зрізали фольгу на корках пляшок з вином.

Обернувся і глянув на Сайласа, тримаючи це блискуче лезо.

— Спокійно, — прошепотів Ремі, піднімаючи лезо.

Сайлас не міг повірити, що Бог залишив його. Він міцно заплющив очі та закричав, не в змозі повірити, що може померти тут, у задній частині лімузина, і на це немає ради. «Я здійснював Божий задум…»

— Випий, — прошепотів йому чоловік у фраку, коли Сайлас відчув пекучий біль у спині й плечах. — Тобі зараз боляче, бо до твоїх м’язів прилила кров.

Сайлас здивовано розплющив очі. Над ним, наче з туману, схилилася постать і простягла склянку якоїсь рідини. Поряд, на підлозі, лежала купа обрізків клейкої стрічки і ніж, крові на якому не було.

«Бог не залишив мене».

— Хотів звільнити тебе раніше, — наче перепрошував мажордом, — але то було неможливо. Слушний момент видався тільки зараз. Ти ж розумієш, Сайласе?

Вражений Сайлас відсахнувся.

— Ви знаєте моє ім’я? — він сів, потираючи задубілі м’язи. — Ти і є… Учитель?

Ремі похитав головою й засміявся, що про нього так подумали.

— Ні, я не Учитель. Я так само, як і ти, служу йому. А Учитель дуже хвалив тебе. Мене звуть Ремі.

Сайлас був вражений.

— Не розумію. Якщо ти працюєш на Учителя, чому Ленґдон приніс наріжний камінь у твій дім?

— То не мій дім. То дім найвідомішого у світі історика, знавця Грааля, сера Лью Тібінґа, до кого Роберт Ленґдон і мав кинутися по допомогу, тільки-но заволодів наріжним каменем, — усміхнувся Ремі. — Як ти думаєш, Учитель у курсі, як просуваються справи пошуку Грааля?

Сайлас був вражений. Учитель найняв слугу, який мав доступ до всього, що знає сер Тібінґ. Це було неймовірно!

— Я ще багато маю сказати тобі, — сказав Ремі, простягаючи Сайласу заряджений револьвер. Потім перехилився через спущену перегородку і взяв із бардачка маленький револьверчик. — Але перед тим ми маємо зробити одну справу.

Розділ 64

Шукайте кулю: місце їй у нього могилі.

Кам’яні скульптури, кожна в людський зріст, спочивали на підлозі в умиротворених позах, тримаючи голови на прямокутних кам’яних подушках. У повному обладунку, зі щитами й мечами.

Софі стало не по собі, коли вони з Ленґдоном і Тібінґом наблизились до першої групи лицарів. Слово «куля» з вірша нагадало їй óбрази тієї ночі у підвалі її діда.

Хієрос Гамос.

Кулі. Пильно оглянувши перші поховання — п’ять лицарів ліворуч, — вона помітила подібності й відмінності між ними. Усі вони лежали на спині, але у трьох лицарів ноги були простягнуті рівно, а у двох — схрещені. На двох із них на лати були одягнені туніки, а на трьох інших — плащі до кісточок. Двоє лицарів стискали мечі, двоє молилися, а ще один тримав руки вздовж тіла. Ніде не було й натяку на помітну відсутність кулі.

Вона глянула на Ленґдона, тоді на Тібінґа, а потім рушила до інших п’яти лицарів.

Ця група була схожа на першу. На всіх гробницях лицарі лежали в різних позах, у латах і з мечами.

На всіх, крім десятої, останньої.

Софі заквапилась туди, щоб як слід роздивитися.

Ні подушки. Ні лат. Ні туніки. Ні меча.

— Роберте! Лью! — покликала вона, і її голос залунав під склепінням. — Тут чогось справді бракує.

Чоловіки поспішили до неї через усе приміщення.

— Кулі? — спитав схвильований Тібінґ, його милиці відбивали нервове стакато. — Десь таки бракує кулі?

— Не зовсім так, — стурбовано вказуючи на десяте поховання, сказала Софі. — Здається, тут бракує цілого лицаря.

Наблизившись до неї, обидва чоловіки спантеличено дивились на поховання. Замість фігури лицаря тут стояла запечатана кам’яна труна. Вона мала форму вузької трапеції — звужена до ніг, із розширенням угору — і була закрита гостроконечним віком.

— А чому цього лицаря не показано? — спитав Ленґдон.

— Дивовижно, — сказав Тібінґ, чухаючи підборіддя. — Я й забув про цю чудернацьку річ. Я не бував тут багато років.

— Ця труна, — сказала Софі, — виглядає так, ніби її стесав той самий скульптор, що й інші дев’ять. То чому ж цей у домовині, а всі інші лежать просто так?

Тібінґ похитав головою:

— Одна з таємниць цієї церкви. Наскільки мені відомо, ніхто не запропонував ніякого пояснення.

— Ось де ви! — озвався вівтарний прислужник, наближаючись до них із обуренням на обличчі. — Прошу вибачити мою нечемність, але ви сказали, що збираєтесь розвіювати попіл, а самі оглядаєте архітектуру.

Тібінґ кинув лютий погляд на хлопця й обернувся до Ленґдона:

— Містере Рен, можливо, ви візьмете попіл і закінчимо з цим. А тепер, — він обернувся до прислужника, — залиште нас на хвилинку!

— Я розумію, у вас інструкції, — чемно звернувся до нього Ленґдон, — але я проїхав величезну відстань, щоб розвіяти попіл на цих могилах.

Він говорив із такою ж упевненістю, як і Тібінґ. У прислужника на обличчі з’явився скептичний вираз.

— Це не могили.

— Перепрошую? — спитав Ленґдон.

— Звичайно, це могили, — прорік Тібінґ, — а що ж іще?

Хлопець похитав головою.

— У могилах лежать тіла. А це лише пам’ятники. Кам’яні вшанування реальних людей. Під ними немає тіл.

— Це крипти! — сказав Тібінґ.

— Так пишуть тільки застарілі підручники