Читати книгу - "Місце для дракона"

Його пишна жіночка з’явилася з тацею чистих кухлів.

– Що таке, мій Мойшеле?

– Та як що? Як що? Скільки мух! Слухай, Ривко, я думаю, все це недаремно. Хтось нам ті мухи насилає. Може, з-за гряниці? Там ся тілько й дивлят, аби бідному Мошкові яку пакість підсунути. З тими гоями треба ся пильнувати. Вчора стілько тих лицарів приперлось – яй-яй-яй! – як вошей до пса на хрестини. Що вони тут виробляли! Один такий мені каже: «Сідайте, Мошку, до нас та й си випийте гапличок». Я, дурний, сів, а той мішігін мені жабу підклав. Я-ай! Що з тої бідної жаби стало!

– Ой, скорше б уже того змія забили. Може, спокій настане.

– Де там! З тим змієм ще мороки буде і буде. Я си думаю, що все це недармо. Хтось нам тих зміїв мусить насилати. Може, з-за гряниці. Бо дуже вже він хитрий. В нас таких не буває.

– Слухай, Мойшеле, а може, того змія наші сюди наслали?

– А що ти гадаєш? І це може бути. Але тільки чого не попередили, що я маю робити? Чи кричати «бий змія!», чи ціхо-ша мовчати?

– Я думаю, треба кричати разом зі всіма. Так безпечніше.

– Але коли той змій наш? Потім спитають: чого кричав?

– А так спитають, чого не кричав.

– Ох-ох! Ну і будь тут мудрий! Думаєш, не питали? – шинкар озирнувся і стишив голос. – Вчора пізно ввечері, як ти вже спала, приходив сам таємний радник. От він і спитав: «А скажіть мені, пане Шамуель, який ваш особистий внесок до всенародної боротьби з драконом?» Я й кажу: «Мій внесок такий, що я цілими днями, як білка, кручуся, аби вельможних лицарів нагодувати й напоїти, бо з пустим пузом проти дракона не попреш».

– А він що?

– А він каже: «За це ви, пане Шамуель, маєте свої таляри. А ви мені скажіть, що ви від себе дали…» Ну і будь тут мудрий! Що я від себе дав! А соли не дав? Як м’ясо без соли їсти?

– А він що?

– А він каже: «Про сіль ліпше не кажіть. Як везли сіль підводами з Галича, то добрий лантух соли в порох висипався якраз коло вашого шинку. Цікавий випадок, правда? Ото ви тою сіллю з порохом і присмачуєте м’ясце. Хіба ні?»

– Ой мамеле-тателе!

В цю мить за вікном майнула чиясь постать, і шинкар зашипів:

– Цс-с-с! Про вовка промовка…

І справді – до шинку зайшов сам таємний радник, весь у чорному одязі, та ще й з чорним плащем через плече.

– Чого це ви завмерли й витріщились, як жаби на купині? – спитав радник, роззираючись по стінах. – Скільки мух… Звідки вони беруться?

– Я би вам сказав звідки, – вклонився шинкар. – Але й не знаю, чи можна.

– Я вам дозволяю.

– Це все з-за гряниці! От звідки.

– Що? З-за границі? А звідки ж у вас такі відомості?

– У нас жодних відомостей нема, а тільки так собі міркуємо, що то мухи не наші.

– Ми з ними боремося, – підказала Ривка.

– І перемагаєм! – закивав головою шинкар. – Я всіх загряничних мух записую сюди.

В руках шинкаря з’явилася дощинка з карбами.

– Гм-гм… – зам’явся радник. – Хто б сподівався від вас такої ретельності? А з нашими мухами як?

– Вітчизняні мухи найкращі в світі! Їх зовсім не чути. О! Слухайте! Чуєте?… Це гудуть загряничні мухи! А наші – та їх зовсім не чути. Сказано – свої.

– Гаразд, а що ви думаєте про дракона?

– Про дракона? Та я про нього так погано думаю, що отако взяв би та й роздер на кавалки, ногами потоптав і сказав: «Щоб більше сюди не ходив!»

– Ага! – насторожився радник. – То ви вважаєте, що й він з-за границі?

– Аякже! З самої Візантії. Це їхня робота. І я собі так міркую, що ми повинні одімстити. Вони нам грецьких драконів, а ми їм – люботинських щурів. Хай начуваються! А наші щурі – самі знаєте – найкращі в світі. Куди їхнім драконам?

– Пфу-у… – радник аж витер спітніле чоло. – Ото наплів! Вмієте! Нічого не скажеш…

По цих словах витяг з-під плаща сувій, розгорнув його, і шинкарі побачили намальованого дракона з трьома головами, що сидів на горі кісток та черепів, а в лапах його звивалися впольовані люди. Вся картина була щедро захляпана червоною фарбою.

– Вей-вей, яке страхоття! – сплеснула руками Ривка.

– Оце повісьте в корчмі, аби лицарів до бою надихало, – сказав радник з відчутно пригаслим настроєм і, вже відходячи, пошкріб гамалика: – Так мені голову замакітрити!

Коли за ним зачинилися двері, Ривка обняла чоловіка і чмокнула в чоло:

– Ну-у, ти геро-о-ой! Відчитав, як по писаному.

– Хтось комусь мусив відчитати. Або я йому, або він мені.

7

«Під веселим раком» зібралася вся лицарська кумпанія. Смажені бажанти, начинені бекасами і воловим мозком, височіли над усіма іншими стравами.

– Бажанта треба запікати не одразу, як впольовано, – басував Кельбас із Цюкалівки. – Тра, щоб він пару днів полежав, поки від нього душком не повіє.

– Оце! – розреготався Юхно з Косогора. – То він засмердітися має, чи як?

– Чого засмердітися? Я кажу: легенький душок! Але на те треба знавця. Дехто цю пору визначає по барві пір’я на череві.

– То він має у пір’ї лежати?

– Аякже. Пір’я, коли свіжим скубаєш, витягує соки. Я це знаю, бо їв у свого дядька на Волині. То була, скажу вам, смакота!

– До дідька з вашими гнилими бажантами! – траснув кубком по столу моравський лицар Гудбрант. – Бажанти їм у голові! Якого чорта лисого, скажіть мені, пер я сюди з Моравії? В пеклі б вашого дракона дерли, пся кость! Та то заєць, а не дракон! Був би знав, ліпше в Семиграддя подався, там, кажуть, дракон такий об’явився, що аж земля дрижить.

– А тебе ніхто й не кликав, – буркнув Кельбас. – Дракони наші їм, бачте, не до шмиги! Ніби в Моравії ліпші. Та там уже сотню літ навіть задрипаної зміюки ніхто не бачив, не то що…

– Де? В нас? – спаленів Гудбрант, і правиця його сягнула до руків’я меча. – Та в нас недавно велетень такий був, що… що…

– Знаю, – кивнув Кельбас, – земля дрижала. Та вас, як хто на п’ядь вищий, то вже й велетень. Знаємо ваших.

Гудбрант позеленів, і якби його сусіди не обхопили за руки, то, певно, таки видобув би меча і кинувся на Кельбаса, який спокійно жував бажантове м’ясо.

– Ну-ну, – сказав Кельбас. – Не гарячкуй. Ти нашого дракона образив, я – твого. Ми квити. Осьо випий медівки та скуштуй печеню, бо такий