Читати книгу - "Засліплення"

такий скупій. Юда нікому нічого не дав би. Він такий, як її чоловік. Тим-то і обдурив Спасителя. Її чоловік худий, а Юда гладкий і з рудою бородою. Посередині сидить цікавий чоловік. Таке вже гарненьке в нього обличчя, зовсім бліде, а очі достоту такі, як і мають бути. Цей знає все. Він цікавий, але й тямковитий теж. Уважно розглядає гаманець. Йому, перепрошую, кортить знати — скільки. Комусь іншому шилінги треба полічити, а йому це не потрібно, він і так бачить. Її чоловік — брудний, аморальний тип. Іде на таке задля двадцятьох шилінгів. Її круг пальця не обведеш, досі там стояла сімка. А він хутенько зробив із неї п’ятірку. Тепер це дві тисячі. Цікавий чоловік сваритиметься. А що вона може вдіяти? Вона ж — як та біла голубка. Ота, що саме пролітає в нього над головою. Голубка вся аж сяє, тому що вона зовсім невинна. Так забаглося художникові. Йому, либонь, видніше, то діло його. Вона — це біла голубка. А Юда нехай тільки спробує. Ні, її він не схопить. Вона полетить куди схоче. Вона полетить до цікавого чоловіка, вона розуміє, що гарно. Юді нічого сказати. Доведеться йому повіситись. Тут йому й гаманець не зарадить. Гаманець після нього якраз і зостанеться. Гроші її. Вона — біла голубка. Юді це невтямки. У голові в нього тільки гаманець. Через той гаманець він і цілує рідного нашого Спасителя й ошукує його. Зараз прийдуть воїни. Вони схоплять його. Нехай тільки спробують! Вона виступить наперед і скаже: «Це — не Спаситель. Це пан Вульгер, простий службовець із фірми «Велетель і мати». Не смійте його чіпати! Я його дружина. Юда хоче його піддурити. А він ні в чому не винен!» Вона має подбати, щоб з ним нічого не сталося. Нехай би цей Юда вже скоріше повісився. Вона — біла голубка.

Тереза стояла навколішках перед картиною й молилася. Знов і знов вона оберталась на білу голубку. Вона казала про це від щирого серця й не зводила з нього очей. Потім вона пурхнула цікавому чоловікові в руки; він ніжно погладив її, бо вона раз у раз його рятувала; з голубами так завше обходяться.

Підвівшись, Тереза здивовано відчула свої коліна. На мить у неї зринув сумнів, чи це вони-таки, тож помацала їх рукою. Коли Тереза виходила з церкви, над людьми сміялася вже вона. Тереза сміялася, як це вона вміла, не сміючись. Люди мали поважний вигляд, їм було соромно. Та й що то були за обличчя — самі злочинці! Хто тільки до церкви не ходить, усі ж бо знають. Скриньку, до якої збирали гроші, їй пощастило обминути. Перед порталом кублилося безліч голубів, проте білих серед них не було. Тереза пошкодувала, що не має чим їх погодувати. Вдома черствіло й бралося пліснявою стільки хліба. За собором на кам’яну скульптуру сів справжній білий голуб. Тереза придивилася: то був Ісус Христос, що знемагає від зубного болю. «Щастя, що в цікавого чоловіка не такий вигляд, — подумала вона. — А то йому, либонь, було б соромно».

Дорогою додому вона раптом чує музику. Проходить військовий оркестр, він грає найкращі марші. Це весело, це Тереза любить. Вона повертає в зворотний бік і раптом починає пливти в лад музиці. Пан капельмейстер не зводить з неї очей. Солдати теж, у цьому нема нічого особливого; вона й собі дивиться на них — за музику треба ж дякувати. Надходять іще жінки — вона найкраща з-поміж усіх. Пан капельмейстер — це щось-таки. Це чоловік. А як же він уміє грати! Музики чекають, коли він кивне паличкою. Без палички ніхто й не ворухнеться. Часом він припиняє грати. Тоді вона закидає назад голову, пан капельмейстер сміється, й тієї ж миті лунає знову щось інше. Якби ж тільки не так багато дітей. Вони заступають їй усе видовище. Таке треба слухати щодня. А найкращі, звісно, труби. Відколи вона прийшла, всім тут гарно-гарно. Невдовзі збирається ціле стовпище. Терезі воно не заважає. Їй дають дорогу. Ніхто не забуває поглянути на неї. Вона тихенько наспівує в лад: «На тридцять, на тридцять, на тридцять».

Мільйонна спадщина

Цидулку на дверях Кін знайшов. Він прочитав її, позаяк читав усе, й, щойно сів за письмовий стіл, забув про неї. Раптом хтось сказав:

— А ось і знову я!

Позад нього стояла Тереза, засипаючи його словами:

— Атож, велика спадщина! Тут недалечко, через три будинки, є нотар. Хіба ж можна так кидати спадщину? Заповіт-бо забрудниться. Сьогодні неділя. Завтра понеділок. Нотареві треба щось тицьнути в руку. А то зробить усе не так. Багацько не треба. Шкода було б грошенят. Удома хліб черствіє й береться пліснявою. Голуби — штука нехитра. Звісно, їм там нема чого їсти. Військовий оркестр грає найкращі марші. Марширувати й на все дивитися — для цього треба бути людиною особливою. І на кого ж увесь час дивився пан капельмейстер? Це я не кожному скажу. Люди ж бо жартів не розуміють. Мільйон двісті шістдесят п’ять тисяч. Ох і гарні ж очі зробить пан Вульґер! Вони в нього й так гарні. Він усім жінкам до вподоби. А я що — не жінка? Підлизатися вміє кожна. Я перша з капіталом...

Вона ступила до кімнати, впевнена в перемозі й ще радісно збуджена від військової музики та пана капельмейстера. Сьогодні все складалося чудово. Такий гарний день має бути щодня. Їй хотілося розмовляти. Подумки вона вивела на стіні число 1 265 000 і поплескала долонею по бібліотеці в кишені своєї спідниці. Хто знає, скільки ця бібліотека коштує. Може, вдвічі більше. Низка ключів брязнула. Розмовляючи, Тереза сьогодні дала собі волю. Вона не вгавала ні на мить, позаяк мовчала цілий тиждень. Розбалакавшись, вона виказувала свої потаємні й найпотаємніші думки. Тереза не мала сумніву в тому, що домоглася всього, чого можна було домогтися, вона ж бо жінка бідова. Цілу годину вона вмовляла чоловіка, що сидів перед нею. Вона забула про те, хто він. Забула про забобонний страх, з яким останні дні стежила за кожним порухом на його обличчі. Він був просто людина, якій можна довірити все, і таку людину їй хотілося мати перед собою цієї хвилини. Вона згадувала про кожнісіньку дрібничку, що цього дня траплялася їй на очі або спадала на думку.

Він почувався заскоченим зненацька, сталося щось надзвичайне. Цілий тиждень Тереза поводилася зразково. І коли тепер вона