Читати книгу - "Хід королем"

Нова буря суперечок вихлюпнулася на королівську родину вчора ввечері, коли єпископ Даремський з амвона кафедрального собору поставив під сумнів релігійні переконання короля. Процитувавши королівські слова у горезвісному газетному інтерв'ю, опублікованому на початку цього тижня, де монарх виявив глибокий інтерес до східних релігій і не виключав можливості фізичного воскресіння, єпископ-фундаменталіст атакував «такі модні загравання з містикою».

«Король — оборонець віри і помазаний глава нашої англіканської церкви. Але чи християнин він?»

З Букінгемського палацу вчора ввечері повідомили, що король намагався підкреслити таку деталь: як король країни з великою кількістю расових і релігійних меншин, він вважає своїм обов'язком не приймати обмежену і ригористичну форму своєї релігійної ролі. Але напад єпископа, судячи з усього, підсилить суперечності у світлі нещодавнього соціологічного опитування, яке показало різкий спад підтримки певних членів королівської родини, таких як принцеса Шарлотта, і зростання вимог обмежити кількість тих членів королівської родини, які отримують доходи з цивільного листа.

Того ж вечора королівські прихильники виступили на його захист. «Нас не заманити до конституційного супермаркету, ми не купуватимемо найдешевшої форми правління»,— сказав віконт Квіллінґтон.

На противагу цьому, критики поспішили вказати на те, що король, незважаючи на свою особисту популярність, у багатьох галузях не зміг стати взірцем. «Корона мусить обстоювати високі стандарти суспільної моралі,— зазначив один старший урядовець з гальорки,— але у власній родині монарх не зміг досягти керівної ролі. Члени сім'ї підводять і його, і нас. Вони занадто високо оплачувані, занадто засмаглі, занадто мало працюють і занадто численні».

«Королівський дуб підточений,— сказав інший критик.— І не зашкодить, якщо один-два члени королівської родини зваляться з його гілля...»

Розділ тридцять п'ятий

Стережіться короля, який претендує бути «людиною з народу». Необраний в гонитві за Немитими.

Новини про це почали просотуватися незадовго до четвертої години по обіді, а коли прийшла пора їх підтвердити, короткий зимовий день добіг кінця, і Лондон занурився в суцільну темряву. Це був жахливий день: теплий фронт пройшов по всій столиці, призвівши до безперервного дощу, який не вщухне і вночі. У такий день краще сидіти вдома.

Однак лишатися вдома виявилося помилкою, і фатальною, для трьох жінок і їхніх дітей, які називали рідною домівкою багатоквартирний будинок за адресою Квінсґейт-кресент, 14, у центрі Ноттінґ-Гіллу. Це було серце старезних нетрищ, де у шістдесятих роках тулилися повії й орди іммігрантів під суворим оком рекетирів. У той час це охрестили «рахманізмом»[40] — на честь найбільш горезвісного власника-рекетира. На сучасному жаргоні це звалося «Койка і кусник»: саме тут місцева рада розміщувала проблемні й неповні сім'ї, доки мляво шукала когось іншого, хто візьме на себе відповідальність за цих знедолених. Вигляд тимчасового помешкання в будинку номер 14 не надто змінився за тридцять з гаком років, ще коли тут був бордель. Одномісний номер, спільна ванна кімната, погане опалення, галас, гниле дерево, а на додачу — безперервна депресія. Під час дощу мешканці споглядали, як струмочки стікають по підвіконнях, як розповзаються дедалі нижче вологі брунатні плями, як шпалери відклеюються від стін. Але це було краще, аніж мокнути під зливою на вулиці — принаймні так вони думали.

Відомчий житловий фонд породжує байдужість, і ніхто й пучкою не кивнув, щоб повідомити про запах газу, що не вивітрювався вже кілька днів. Це справа комунальника, а він заявляється сюди коли заманеться. Це чиясь інша проблема. Принаймні так вони думали.

Щойно засутеніло, як запустився автоматичний таймер і ввімкнув світло в спільному коридорі. Це були лампочки всього-на-всього на шістдесят ватт, по одній на сходовій клітці, але невеличкої іскринки, викликаної електричним контактом, виявилося достатньо, щоб підпалити газ і підірвати п'ятиповерхівку просто з-під землі, ще й зачепити край сусіднього будинку. На щастя, нікого по сусідству не було, той будинок був занедбаний, але в номері 14-му лишалося п'ять сімей, і з двадцяти однієї особи — жінок і дітей, у тому числі немовлят, лише вісьмох витягли з-під завалів живими. Коли його величність дістався місця події, будинок являв собою величезне звалище цегли, потрощених дверей і уламків меблів, над якими повзали пожежники, освітлені різким промінням прожекторів. Кілька людей, як припускали, лишилося під руїнами, але їхня доля була невідома. На розтрощеному виступі балки, за багато футів над головами рятувальників, небезпечно погойдувалося двоспальне ліжко, і його простирадла билися в поривах вітру. Його треба було прибрати, доки воно не впало комусь на голову, та автокран ніяк не міг доїхати через дощ і годину пік, а рятувальники не могли дозволити собі чекати. Комусь здалося, що чується шум, борсання просто з-під завалів, і хоча інфрачервоні зображення нічого не показали, чимало охочих рук кинулося до цеглинки розбирати руїни, підстьобувані дощем і страхом, що вони можуть запізнитися.

Щойно король почув новину, він зволів відвідати місце події.

— Не втручатися, а подивитися. Одне слово, сказане до знедолених вчасно, може прозвучати голосніше, аніж тисяча спізнілих епітафій.

Запит надійшов на пульт поліції у Скотланд-Ярді, коли там сповіщали про трагедію міністру внутрішніх справ, і той негайно передав новину на Даунінг-стріт. Король прибув на місце, тільки щоб виявити, що став учасником перегонів, у яких уже програв. Уркгарт уже був там: тиснув усім руки, заспокоював поранених, утішав убитих горем, роздавав інтерв'ю, мелькав перед кінокамерами — був на очах. Через це монарх мав вигляд людини, яку послали на поле з лавки запасних: він пас задніх, але яке це мало значення? Це ж не змагання, або не мало бути змаганням. Принаймні так король силкувався переконати себе.

Якийсь час у монарха і прем'єр-міністра виходило уникати один одного: один дізнавався подробиці та спокійно шукав тих, хто вижив, а другий зосередився на пошуку сухого місця, щоб дати інтерв'ю. Але обидва знали, що зустріч відбудеться. Уникати один одного — уже саме по собі новина і лише перетворить трагедію на фарс. Король застиг, як чатовий, дивлячись на руїни з вершини пагорба з битої цегли, оточений озером намулу і бруду, яке постійно прибувало й через яке Уркгарту довелося чалапкати на зустріч з ним.

— Ваша величносте.

— Містере Уркгарт.

Їхнє вітання було таке