Читати книгу - "Лікар та душа. Основи логотерапії"

Пацієнти, що потерпають від безсоння, часто повідомляють, що, намагаючись заснути, вони свою увагу концентрують на тому, щоб це вдалося. Звичайно, саме ця увага пригнічує процес засинання і змушує їх не спати. У таких випадках можна застосувати парадоксальний намір. Страх безсоння спричинює гіпернамір заснути, що перешкоджає це зробити, бо сон передбачає максимальне розслаблення. Дюбуа, відомий французький психіатр, одного разу порівнював сон із голубом, який сів поруч із чиєюсь рукою і залишався там, поки на нього не звертали уваги. Якщо ж хтось намагався його схопити, птах одразу ж відлітав. Але як можна усунути тривожне передбачення, яке є патологічною основою гіпернамірів і призводить до зростання тривоги? Гіпернамір заснути повинен бути замінений парадоксальним наміром не спати.

Щоб позбавити вітру вітрила тривожних передбачень, ми радимо пацієнтові не намагатися засинати, бо його організм і сам визначить, яка мінімальна кількість сну для нього необхідна. Тому пацієнт може безпечно намагатися робити все навпаки і не спати якнайдовше. Іншими словами, гіпернамір заснути, що виникає внаслідок тривожного передбачення безсоння, повинен бути замінений парадоксальним наміром не засинати, за яким невдовзі приходить сон.

Варто зазначити, що таку процедуру боротьби з безсонням використало ще двоє фахівців. Один радив своїм пацієнтам тримати очі розплющеними настільки довго, наскільки це можливо. Другий — рекомендував лікарям, що працюють із госпіталізованими пацієнтами, запровадити процедуру, за якою пацієнти повинні кожну чверть години відмічати свою присутність. Він повідомив, що через декілька п’ятнадцятихвилинних інтервалів вони стають утомленими та сонливими.

Проте бувають пацієнти, чий сон, скажімо, порушують рано-вранці галасливі сусіди. З одного боку, вони не можуть заснути через злість на сусідів, а з другого — через гіпернамір знову заснути. Я раджу таким пацієнтам просто уявити, що їх змушують устати з ліжка для того, щоб зробити щось неприємне, наприклад повідкидати сніг або набрати вугілля о п’ятій годині ранку. Якщо вони піддаються такій фантазії, то відразу ж почуваються настільки втомленими, що знову засинають.

Я вже зазначав, що пацієнти, котрі знемагають від безсоння, не повинні думати про сон. Звичайно, цю пораду не слід подавати як заборону, а радше як пропозицію, інакше увага пацієнта зосереджуватиметься на проблемі ще сильніше. Його увагу краще концентрувати на чомусь позитивному. Можемо запропонувати вирішити якусь повсякденну проблему. Тобто пацієнт має намагатися не заснути, щоб обміркувати, як розв’язати цю проблему.

Змушуючи пацієнта відвернути увагу способом заборони щось робити, матимемо такий самий результат, як і від поради, яку дістав один чоловік. Йому сказали, як можна отримати золото. Для цього слід було змішати десять унцій міді, п’ять унцій ртуті, дві унції цибулі та вісім унцій перцю. Суміш потрібно повільно нагрівати на середньому полум’ї протягом десяти хвилин. Проте з цієї суміші він зможе отримати чисте золото лише тоді, коли впродовж цих десяти хвилин він жодного разу не подумає про хамелеона. Ніколи раніше цей чоловік не думав про хамелеона аж до тої хвилі, коли йому заборонили це робити. Протягом цих десяти хвилин він думав тільки про хамелеона! І саме через це не зміг отримати чистого золота.

Це схоже на одну історію, що сталася з Іммануїлом Кантом. Одного разу він упіймав Лампе, свого слугу, на крадіжці і вирішив звільнити злодія. Канта сильно бентежило те, що після стількох років спільного життя йому доводиться звільнити слугу. Тож він розмістив поряд зі своїм робочим столом напис: «Лампе слід забути». Звичайно, поки цей напис залишався, Кант постійно згадував свого слугу.

Такий підхід дієвий для лікування пацієнтів, які стра­ждають не тільки від безсоння, але й від будь-яких інших неврозів. Отже, можна стверджувати, що, крім тривожного передбачення, яке так часто виявляється під час неврозів, невротичний стан ще більше посилюється гіперрефлексіями. Це яскраво ілюструє приклад стоноги, яка бігала собі без усіляких клопотів, аж поки одного дня не вирішила поспостерігати за тим, як їй удається бігти. Що більше вона усвідомлювала цей процес, то важче їй було рухатись, аж поки врешті-решт вона у відчаї не лягла на дні канави.

Щодо гіперрефлексії логотерапія застосовує терапевтичний метод, який я називаю «дерефлексією». Так само як парадоксальні наміри призначені для протидії тривожним передбаченням, дерефлексія покликана протидіяти цьому примусовому нахилу до самоспостереження. Через парадоксальний намір пацієнт намагається висміювати свої симптоми, тоді як через дерефлексію він може їх ігнорувати. Наступні приклади покажуть, як ця техніка діє в клінічних умовах.

Пані Б. нав’язливо спостерігала за процесом свого ковтання і через це почала боятися, що їжа потрапить не туди, куди слід, і вона вдавиться. Тривожне передбачення і примусове самоспостереження настільки порушили режим її харчування, що вона страшенно схудла. Її навчили довіряти своєму організму та його автоматично регульованому функціонуванню. Пацієнтці призначили терапію з дерефлексією. Хвора повинна була себе переконувати: «Я не буду зосереджувати увагу на процесі ковтання, тому що я можу не ковтати, насправді це не я ковтаю, але ковтає мій організм». Таким чином її організм здійснював цей процес несвідомо і неконтрольовано з її боку.

Дев’ятнадцятирічний Герхардт Б. із шести років мав вади мовлення. Проблеми почалися після того, як під час шторму неподалік від нього вдарила блискавка. Протягом дев’яти днів він узагалі не міг розмовляти. П’ять місяців проходив курс психоаналітичного лікування і чотири місяці відвідував заняття з дихання та виправлення мовлення. Ми спробували пояснити, що йому слід позбутися амбіцій стати добрим промовцем, що він зможе покращити своє мовлення, якщо не намагатиметься стати оратором, адже тоді звертатиме менше уваги на те, «як», і більше на те, про «що» говоритиме.

Наведу фрагмент доповіді доктора Годфріда Качановського, клінічнного директора лікарні Онтаріо, виголошену на конференції з екзистенціальної психіатрії в Торонто (Канада). Зокрема, він сказав, що «дерефлексія є менш специфічною і важчою, ніж парадоксальний намір», але це також «логотерапевтична процедура». Потім він розповів про один випадок зі своєї практики. Тридцятивосьмирічний неодружений чоловік припинив працювати за фахом вісім років до того, як звернувся до Качановського. Щороку він сумлінно сплачував членські внески у професійну асоціацію, тож і досі був її повноправним членом. Проте через два роки його ім’я перестали вносити до списку осіб, що мають право на відповідну професію. Він жив одинаком у зручній невеликій квартирі й мав непоганий дохід від інвестицій. Упродовж десяти років він потерпав від раптових нападів діареї. Унаслідок цього він іноді забруднював штани, двічі таке трапилося, коли він був на танцях. Хлопець уникав будь-якого товариства і не виходив із дому. Ресторани чи магазини відвідував тільки тоді, коли був упевнений, що зможе за лічені миті заскочити в туалет. Його лікували хороші фахівці, серед яких два психіатри. Він пережив дві операції, унаслідок яких йому вирізали частину кишечника. Пацієнт був у розпачі. Під час своєї першої співбесіди з лікарем Качановським він сказав: «Докторе, я не виправдовую свого існування». І навіть навів докази, зазначивши, що не оскаржував безпідставне вилучення свого