Читати книгу - "Чаликушу"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я не мала сумніву, що всі ці красиві слова говорилися тільки задля того, щоб приголомшити мене, нещасну сільську вчительку.
Решіт Назим поправив монокля й запитав:
— Скільки у вас дітей в класі?
— Тринадцять дівчаток і чотири хлопчики, ефенді.
— Школа на сімнадцять учнів. Дивна розкіш! Мюм-тазе, ти оглянеш усе приміщення?
— Нащо? Все й так видно.
Я помітила, що поки завідувач вів бесіду про свої грандіозні проекти, інженер все позирав у мій бік. Врешті ж промовив препоганою французькою мовою, мабуть, щоб я не второпала:
— Бога ради… Знайди якийсь привід, щоб учителька зняла пече. її личко аж сяє… Як вона сюди попала?
Завідувач так знітився, хоч прикинувся, ніби слова приятеля не дійняли його. Він одказав ще гіршою фран-цужчиною:
— Я тебе дуже прошу, ліюбий мій… Ми ж у школі. Будь серйознішим.
І він потягнув своє зморшкувате підборіддя, наче воно було з гуми, й замріявся. Врешті повернувся до мене рішуче й сказав:
— Ефендім, я закриваю цю школу.
— Нащо, бей-ефенді? — здивувалася я. — Щось сталося?
— Ефендім, дітей не можна навчати в такому гидотному приміщенні. Та й учнів мало. Поки в цьому вілайєті працюватиму я, всі мої зусилля будуть спрямовані на те, щоб більшість шкіл мала дешеві, але гарні, бездоганні з погляду гігієни й модерні, тобто сучасні приміщення. А тепер я хочу взяти деякі дані, прошу мені ска^ зати..*
Він дістав з кишені шикарного записника й запитав дещо про роботу в школі.
— Що ж до вас, ефендім, то ви будете переведені в якусь пристойнішу школу. Отримаєте наказ про закриття школи й негайно їдьте в Б. Вас влаштуємо… Скажіть, будь ласка, ваше ім’я…
— Феріде.
— Ефендім, у Європі є гарний звичай: кожна людина до свого імені додає й батькове. Тоді все зрозуміліше. Ви, вчителі, повинні впроваджувати все- нове. Наприклад, замість того щоб у класному журналі писати ім’я своєї учениці «Меляхат, батько — Алі Ходжа», писатимете «Меляхат Алі». Зрозуміло, ефендім? Отже, ім’я вашого батька?
Нізаметдін.
— Ефендім, тепер ви називатиметеся Феріде Нізаметдін. Спочатку вам здаватиметься все це дивним, але потім звикнете. Що ж ви закінчили?
Я не наважилася назвати свій пансіон, бо інженерові могло б стати соромно за деякі свої забаганки, сказані по-французькому, і тому я відповіла:
— Ефендім, у мене спеціальна освіта.
— То як я вже сказав, тільки-но приїдете в Б., одразу ж зайдіть до мене. Ми знайдемо вам пристойніше місце. Мюмтазе, ходімо, ми повинні відвідати ще два села.
Інженер сидів на парті, вигойдуючи своїми довгими й тонкими ногами. На слова завідувача відповів тією самою «пречудовою» французькою мовою:
— Іди, я залишуся… Це ж ласий шматочок. Я все-таки знайду привід, щоб вона одхилила пече.
Завідувач відділу освіти знову знітився й сказав цього разу, щоб я, бува, не зрозуміла ситуації, по-турецькому:
— Та час у нас ще є. Звіт напишете потім. Ну ось так…
Він вийшов, а інженер став перед надвірними дверима й удав, ніби розглядає дах та вікна приміщення, насправді ж чекав, поки я вийду.
Я ж навмисне відійшла й теж кинулася до роботи.
Йдучи садом, бідолаха оглянувся ще кілька разів, і потім, коли вже йшов поза парканом, то все ставав навшпиньки та зазирав у двір. По селу ж уже пішла чутка.
Дарма що була п’ятниця, до школи поприбігали і школярі, і матері. Усім стало вкрай гірко, що школи не буде. Та й я зажурилася. Дівчатка, котрі раніше, здавалося, були байдужі і до школи, і до мене самої, тепер плакали й цілували мені руки.
Хатідже-ханим, запнувшись здоровезною хусткою, зачинилася в хаті. Мені було скрутно, але, як на правду, то вона опинилася в становищі жебрачки.
Увечері до школи прийшли мухтариха та ебе-ханим. Обидві були пригнічені. Ебе-ханим багатозначно позирала на мене й говорила:
— Я вже сподівалася іншого життя, та, мабуть, така воля аллаха.
Мені теж випадало тільки одне: опустити очі й так само журливо одказати:
— Що ж робити? Видно, не судилось…
Отже, маленький панок з моноклем одним словом поставив Зейнілер з ніг на голову. Похмурі селяни врешті умовкли й так носили в собі цю новину.
Я знала, що гіршого місця, як у цьому селі, не буде вже ніде, та пригнічений стан селян передавався й мені. Сама тільки Мунісе не журилася. Мала пустунка тішилася й ладна була вже тепер пташкою летіти звідсіля.
— Коли ж ми поїдемо, га? Через два дні? — все допитувалася мене.
— Зейнілер, З березня
Завтра їхати.
Мунісе спершу дуже раділа, але вчора її охопила якась дивна туга. Сиділа все й щось думала, уп’явшись очима в одне місце. Коли я щось питала, вона відповідала невлад.
— Мунісе, коли не хочеш їхати зі мною, то лишайся, — сказала я.
— Хай аллах боронить, — хутко відповіла вона, — краще вже я в криницю головою…
— Може, тобі жаль полишати братів та сестричок?
— Не жаль, абаджим.
— Захочеш татуся побачити…
— Татка мені жаль… Та я не дуже люблю його.
— А чому ж ти тоді сумуєш?
Мунісе нахилилася й мовчала. Я почала допитуватися, але вона прикинулася веселою, сміялася та обіймала мене. Але ж хіба я не бачила? І справжню радість своєї дитини змогла б відрізнити від награної.
Ні, по ясних її оченятах видно, що малу гризе якась туга. Та скільки я не допитувалася, все марно.
І тільки сьогодні випадком мені пощастило дізнатися, яка журба краяла дитяче серце.
Надвечір Мунісе десь поділася, хоч знала, що їй треба бути вдома, бо ми ще не все спакували. Вона повинна була мені допомогти.
Я покликала її. Відповіді не було. Напевне, пішла в сад. Я відчинила вікно і знову гукнула: «Мунісе! Мунісе!»
Аж ось почувся десь від могили Зейні-баба тонесенький голосочок:
— Іду, вже йду…
Коли вона прибігла, я запитала, що вона робила на цвинтарі.
Дитина розгубилася й почала вигадувати якусь нісенітницю, хотіла мене якось забалакати. Я пильно глянула їй у вічі. Вони були червоні. На ледь запалих щічках — сліди сліз. Я занепокоїлася й почала допитуватися, що вона там робила й чому плакала, а вона затулялася руками і одверталася. Губи її тремтіли.
Але ж я мушу дізнатися,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чаликушу», після закриття браузера.