Читати книгу - "Демократія"

«Демократична безпека» Урібе

Як ми бачили, впродовж десятиріч Колумбія мала інститути, що формують базову інфраструктуру демократії. Президентство обмежувалося латиноамериканськими стандартами за сильної опозиційної партії, котрій часто бракувало кілька місць, щоб стати більшістю в легіслатурі. Регулярно відбувалися вибори зі зміною лідерів. Існувала незалежна судова влада. Були неурядові організації, які контролювали виконавчу владу, передусім бізнес і сільськогосподарські групи. Півстоліття армія лишалася поза політикою, а преса була відносно вільною, хоча з обох боків до журналістів могло застосовуватися насильство.

Проблемою Колумбії тоді була не відсутність інститутів, а їхня слабкість. Держава втратила монополію на застосування сили. Права міліція переймалася робітничими лідерами, а ліві повстанці викрадали й мордували бізнесменів та урядовців. Поліція та армія вважалися марними або й співучасниками політичного насильства. Судова влада сприймалася як захист високопосадовців від судового переслідування. А президентська влада не могла керувати й захищати країну. Такий інституційний ландшафт успадкував Урібе, і тим показовіше, що він подужав розв'язати колумбійські проблеми за допомогою наявних інститутів.

По-перше, колумбійський уряд мав убезпечити свій народ. Держава не може процвітати без монополії на використання сили. Це означало, що збройні формування та повстанці мали або скласти зброю в результаті переговорів, або бути роззброєними силоміць.

Діставши потужну військову підтримку від США, колумбійська адміністрація заходилася робити саме це. Під час візиту до Колумбії в грудні 2002 року держсекретар Колін Павелл оголосив, що США нададуть 537 млн доларів річної допомоги, що на 125 млн доларів більше від попередньої суми. У такий спосіб нова американська підтримка Колумбії вийшла приблизно на рівень допомоги Афганістану й Пакистану. Але Колін також зазначив, що США безумовно підтримують ліквідацію безпекової загрози країні військовими засобами. Він підтвердив, що Америка розглядала війну з лівими партизанами й правими збройними формуваннями як складову війни адміністрації Буша з терором. Це була не просто боротьба з наркотиками, а ще й боротьба з тероризмом.

Того дня я сказала президентові, що ми нарешті розв'язали давню проблему — на чий бік стати у конфлікті. «Ми ризикуємо, говорячи, що Колумбія може подолати повстанців військовими засобами», — сказала я.

«Але це правильне рішення», — відповів президент.

Завдання уряду щодо правих збройних формувань було простішим. Дехто доводить, що тісні зв'язки колумбійських посадовців і армії з цими групами пояснюють негайну реакцію АУК на вибори Урібе. 30 листопада 2002 року АУК оголосила про одностороннє припинення вогню. «Уряд, — заявила група, — демонструє свою здатність і політичну волю». АУК лишила за собою право відповідати на опортуністичні напади ФАРК. Як перший крок 800 бійців із Медельїна склали зброю. Впродовж кількох наступних років демобілізувалися більші збройні блоки: 1400 бійців із Норте-де-Сантандера, 2000 з Антіокії, 1100 з Касанаре тощо[101]. Нарешті, після 2003 року зброю склали близько 30 000 членів збройних формувань.

Далі вони здебільшого потрапляли до реабілітаційних центрів, де їм пропонувалися програми профорієнтації. Умови демобілізації передбачали амністію. Спірним було рішення не ув'язнювати тих, хто роззброювався. Міжнародні правозахисні групи, європейські уряди й понад 60 конгресменів США критикували програму як надто поблажливу, бо вона амністувала людей, у яких була кров на руках. Деякі лідери АУК були причетними до наркоторгівлі. На кількох були ордери США про екстрадицію та звинувачення в наркоторгівлі. Деякі наркобарони, що до АУК мали тільки побіжне відношення, використовували цю нагоду для перемовин із урядом і уникнення покарань.

Рішення про відпуст напасникам без жодних наслідків належало до найважчих, які мали ухвалювати країни, що покінчили з конфліктами й розрухами: коли спільнотам краще забувати минуле, навіть якщо на винних не подають позовів? Багато людей загинуло. Родини жертв хочуть, щоб когось за це покарали. Воно й гарно — розповідати батькам, дружинам і дітям, що треба жити далі, але вони так не можуть. Їм понад силу залишити свою травму в минулому. Але в лідерів є національна мета — подолати минуле й рухати країну вперед. Маючи таку дилему, колумбійський уряд зробив вибір: мирно покласти край правому повстанському рухові.

Попри переважний успіх демобілізації військових формувань, ще кілька років тривало спорадичне резонансне насильство. Міжнародна спільнота знову звернула увагу на Колумбію. Гангстери з одного такого формування в 2005 році вбили італійського туриста, і це нагадало, що люди в цих формуваннях дуже небезпечні.

Якщо роль збройних формувань у жорстокому колумбійському ландшафті зменшувалася, боротьба проти лівих повстанців ускладнювалася. Армія національного визволення то починала, то переривала перемовини з урядом, зменшуючи одне джерело конфлікту. А от війна проти ФАРК посилилася. Колумбійська армія почала наступ на укріплення ФАРК. У відповідь ФАРК викрала більше жертв, зокрема трьох американських урядовців після падіння їхнього літака в джунглях.

Обставини партизанської війни невиразні, надходили численні повідомлення про звірства колумбійських солдатів. Один такий інцидент привернув міжнародну увагу, коли посадовці Комісаріату ООН у справах біженців звинуватили військових у причетності до вбивства сільського ватажка й сімох селян, що троє з них діти, через підозру у зв'язках із повстанцями. Колумбійський уряд спочатку все заперечував, але звинувачення були висунуті проти старших офіцерів 17-ї бригади, що призвело до розгляду справи у військових судах, визнання їх винними і засудження до ув'язнення. Адміністрація Урібе вдалася до агресивних операцій, щоб викоренити ФАРК. Марксистські повстанці чинили запеклий опір і одного разу вбили в засідці 17 колумбійських солдатів. Командувач армії назвав це «терористичним і кримінальним актом». Власне, це був показник того, наскільки затятою й жорстокою стала боротьба урядових сил із ФАРК.

Насильство особливо вирувало навесні 2007 року. 10 травня ліві повстанці висадили в повітря вантажівку з дев'ятьма поліціантами. Наступного дня було вбито ще десять патрульних на заході країни. 18 червня померла група викрадених законодавців. Партизани сказали, буцімто заручників було вбито в перестрілці під час військового нападу. Багато колумбійців уважало, що їх убила ФАРК. Понад мільйон людей вийшли на вулиці Боготи і закликали ФАРК випустити сотні заручників. Серед полонених були колумбійські політики, військові офіцери, військові підрядники США. Лише кілька років тому такий протест був би немислимим. Нині колумбійці мали цього по самісіньку зав'язку. Вони більше не боялися й виходили на демонстрації проти повстанців.

Того ж року я зустрілася з новим міністром закордонних справ Фернандо Араухо Пердомо, якого ФАРК викрадала, але він через шість років утік із неволі. Він уособлював той