Читати книгу - "Врятуй себе, Mary Uanni"

Сояна стояла, мов тінь — нерухома, бліда, наче без голосу. В її очах застигли сльози, які не могли знайти дорогу назовні, поки не пролунало одне ніжне слово, пошепки:
— Я тут.

Кайро не тиснув, не питав. Його долоня лише трохи міцніше обійняла її тендітні пальці, мов притискаючи до життя. І тоді вона зламалась.

Сльози котилися мовчки, ніби соромлячись власного існування. Її плечі здригалися — майже непомітно, але кожен поштовх віддавався болем у грудях Кайро. Він притис її до себе, ніжно, обережно, як щось крихке й дорогоцінне.
— Не залишай мене, — прошепотіла вона, і вперше це прозвучало як молитва.

Неподалік стояв Імлір. Його руки опущені, а очі… очі повні вологи. Він не ховав цього. Сльози бриніли в його густих віях, стікали по щоках. Він відвернувся, але не встиг сховатися. Трояш уже була поруч.

Дівчина не сказала жодного слова. Вона просто підійшла, обережно, як до дикого звіра, і доторкнулась до нього. Її руки лягли на його пояс, голова схилилася йому на груди.
— Я тут, — мовила вона ледве чутно, і її голос, теплий і тремтливий, здавався єдиним справжнім у цьому світі розбитих душ.

Імлір спершу лиш стояв, ніби не вірив у право на дотик. А потім — повільно, невпевнено — обійняв її. Стиснув так, як тримається за рятівне. Обличчя його сховалося в її волоссі, плечі здригнулись. Він плакав, і вже не стримувався.
— Пробач... — тільки й прошепотів.

Чотири тіла в тиші.
Чотири зламані душі.
І тільки серцебиття — мов єдине, спільне.

Це був не мир. Це було перемир’я після битви, яку кожен програв — по-своєму. І водночас… це була перша мить, коли кожен з них відчув: він не сам.

І правда, наступний місяць ніхто не провів в самоті, всі четверо були разом. І не тому що хотіли, просто готувалась весільної царемонії. Кайро і Сояна зробили важливе рішення.

Пройшов місяць. Тихий, як осінній вітер. Місяць після зламаних слів, після сліз, після довгих ночей, коли вони мовчки сиділи поруч і просто дихали — разом. Кожен ранок тепер був схожий на вдих після затяжного занурення. Світ не став легшим, але вони — стали міцнішими.

І тепер — вони стояли перед вівтарем.

Подвір’я було залите м’яким світлом вечірнього сонця. Тінь від виноградної арки спадала на червоні килими, розстелені від входу до самого вівтаря. Все довкола було в червоному — не як символ пристрасті, а як знак життя, що перемогло смерть. Як згадка про серце, що не зламалось, хоч і тріщало.

Сояна була неймовірна. Її сукня — кольору стиглої калини — щільно облягала талію, з вишивкою вогняних квітів, які стікали каскадами до низу. Довгий шлейф торкався землі, мов червоний шовковий подих. Волосся заплетене в складну косу, прикрашене живими червоними пелюстками маків. У вухах срібні сережки у формі полум’я. Очі блистіли — не від сліз, а від внутрішнього світла. Вона йшла не мовчазна, як тоді, коли впала в обійми болю. Вона йшла жива. Повна. Неймовірна.

Кайро виглядав майже неземно. На ньому був темно-червоний плащ із важкої тканини, оздоблений золотими нитками. Під ним — сорочка з вишивкою і пояс, на якому висів знак їхнього роду. На голові — тонкий обруч із бронзи. Його погляд не зводився з Сояни. В усьому, що він носив, не було нічого зайвого — лише правда. Правда про любов, яка дійшла до цього моменту через вогонь і тінь.

Імлір стояв перед ними, тримаючи в руках книгу обрядів, але кожне слово, що лунало з його уст, було не просто текстом. Воно було благословенням. Його голос був рівним, глибоким, трохи тремтів лише раз — коли він глянув на Трояш, що стояла серед гостей у червоній сукні з чорним обрамленням. Її очі блищали — ті самі очі, в яких він колись загубив себе.

Навколо них — подвір’я старої святині, вкритої квітами. Струмки ледь чутно бігли біля стін, сплітаючись у символічні кола. У повітрі пахло розмарином, червоним вином, м’ятою та маком.
Усі гості — друзі, ті, хто вижив, ті, хто підтримав. Вони прийшли в червоному. Хтось — у довгих накидках, хтось — у простих сорочках із шовковими стрічками. Але всі — єдині.

— Поклін серцю. — мовив Імлір.
І вони схилилися один перед одним. Не як раб перед володарем, не як підданий — а як рівний перед рівним.
Сояна торкнулась пальцями грудей Кайро, там, де б’ється серце.
Кайро притулив долоню до її чола — там, де живе дух.

Імлір підняв руки:
— Серце до серця. Дихання до дихання. Вогонь — до вогню. І з попелу — життя.

Вітер зірвав із дерев червоні пелюстки. Їх підхопили руки гостей — і все подвір’я вибухнуло шовковим дощем. Пелюстки сипались на них зверху, лягали в волосся, на плечі, на шлейф сукні. Сояна засміялась крізь сльози. Кайро нахилився і поцілував її — повільно, шанобливо, як те, що сталося врешті-решт.

Трояш плакала. Але це вже були інші сльози.

Сльози не болю — а радості.

Після святкування, після слів і обіймів, танців і благословень, Сояна й Кайро просто… зникли. Не від когось — а від усього. Вони вийшли за межі подвір’я, проминули останні вогні святині, і пішли старим містом — тримаючись за руки, немов двоє дітей, що втекли зі свого власного весілля.

Ніч опустилася тиха, глибока. Небо розсипалося мільйонами срібних іскор, і з нього м’яко падав сніг. Той перший, що завжди пахне новим початком. Він сідав на волосся, на плечі, танув на теплій шкірі, залишаючи краплини спогадів.

Вулиці були майже порожні. Старі ліхтарі кидали м’яке жовте світло, яке пливло по бруківці, відбивалося в калюжах і змішувалося з тінями. Місто мовчало — поважне, таємниче, як старий друг, що охороняє тишу закоханих.

— Я пам’ятаю, — сказала Сояна тихо, — як мріяла просто пройтися ось так. Без тягаря, без страху, без війни. Просто… ніч, сніг, і ти поруч.

Кайро стис її пальці.
— А я пам’ятаю, як боявся мріяти. Бо думав, що не маю на це права. Що не зможу дійти до тебе.

— Але дійшов.
— Завдяки тобі.

Вони зупинилися на мосту. Під ними — темна вода, що спала, обійнята кригою. Навколо — глибокий спокій. І в ньому — вони.