Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

Приїхав до мене із Зінов’ївщини молодий поет Голосний. Привіз кілька зошитів своїх віршів і ось вже кілька годин підряд читає мені їх, аж я стомився слухати. Всі вірші погані, не годяться, у поета ані крихти талану. Я серджусь. Мені хочеться сказати: кинь к чорту читати своє барахло і забирайся звідси під тринадцять чортів. Але нічого не кажу і слухаю його бездарну писанину. Слухаючи його твори, одягаюсь, готуюся йти з дому. Може, догадається і перестане читати. Але ось я вже одягнений, сиджу, а він далі читає. Я дивлюсь на його величезне лице, на жовтого сіряка, на чоботи, як два паровози, і мені нудно. Йому ще вчитись та вчитись, він навіть не закінчив сільської школи, і неписьменний, і бездарний, але я на кожний прочитаний вірш кажу, що вірш гарний і талановито написаний. Тільки от мова та…

– Та то нічого, то ви виправите, обробите, – сказав упевнено Голосний, розвертаючи п’ятого зошита.

«Та це він певне готовий читати цілий день і цілу ніч? Людина ні на крихту не подумає, що мені ж пора обідати, а я ще й не снідав, бо прийшов же він і зразу ж почав читати». Це я думаю і мене бере зло.

– Слухайте, я… мені треба йти, – нарешті сказав я.

Поет здивувався і нахабно повернувсь до мене своїм червоним, як перепічка, обличчям.

– Тут же небагацько, – сказав він, перегортаючи величезними порепаними пальцями товстого загального зошита з чорною цератовою палітуркою.

– Ні, мені треба йти.

Я встав. Поет мовчки встає, підходить до шафи з книжками, слинить свої пальці й перегортає книжки. Вибрав кілька книжок і сказав:

– Дайте мені ці книжки.

– Як, зовсім?

– Ну, да.

– О, ні. Я книжки нікому навіть читати не даю.

В поета лице стало ще червоніше. Маленькі, сірі очи заховалися за білими випаленими сонцем бровами. Я чомусь подумав, що коли б це було в його селі, то він би мене добре виматюкав би, або ще й каменюкою в мене пустив би. Він узяв у руки свою торбинку, став біля порога й сказав:

– Я тепер все зрозумів.

– Що ви зрозуміли?

– Ви не хочете дати мені ходу.

– Як це не хочу дати ходу?

– Ви не даєте мені книжок, бо не хочете, щоб я набрався освіти, бо як буду освічений, то краще писатиму за вас… І не хотіли дослухати мої твори, бо вони кращі за ваші.

– Слухайте, товаришу, я не бібліотекар і не доставник книжок всяким пройдисвітам. А те, що я не дослухав ваші дурниці, то вибачте мені, ви мене заморили, потім забули, що я людина й хочу їсти. Мені треба йти обідати.

– Ну, то йдіть обідати, а я вас підожду.

– Ні, ні… Так не можна. Я прийду дуже пізно. Несіть свої вірші до якої-небудь редакції.

– А де це ця редакція?

Я дав йому низку адрес і він вийшов.

Чув я про нього, що він обходив усі редакції і скрізь йому казали, що вірші нікуди не годяться, що йому треба багато читати, вчитись, а то прямо казали, що в нього немає хисту, що йому треба кинути писати. Але він і слухати не хотів цих порад. Він лишався з тою думкою, що йому заздрять, бояться конкуренції і тому не хочуть іти йому назустріч.

Я вже не п’ю кілька днів. В кімнаті в мене чисто прибрано.

Я пишу. Сьогодні я нікуди не йду й цілий день писатиму. Ось пишу. І ось без стуку в двері заходить поет Голосний. Він схуд. Кладе торбину коло порога й не вітаючись підходить до мене, вп’явшись очима у моє писання.

– Пишете? – таємниче спитав він.

– Пишу.

– Ану, як ви пишете? – починає розпитувати, допитуватися до дрібниць, бере писане в руки, слине пальці і перегортає.

Мені хочеться йому сказати, що він мені заважає, що краще було б, коли б він ішов собі геть, але це мені тільки хочеться сказати. Поет підходить до торбинки, виймає з неї пляшку гіркої, показує мені і всміхається.

– Що гарна? – каже. – Слинка не тече? Кидайте писати й ковтнемо.

Я обурився, але лагідно сказав Голосному:

– Ідіть собі, товаришу, і ковтайте десь сами, скільки вам завгодно.

Він помовчав, заховав горілку в торбинку і сказав:

– Купіть у мене вірші. Скільки ви дасте за всі мої вірші? Вони вам згодяться. Ви їх собі обробите і попечатаєте.

– Видати ваші вірші за своїм прізвищем?