Читати книгу - "Замок у хмарах, Керстін Гір"

Я мусила відвести погляд, бо насправді мене лякав блиск його божевільних очей. Окрім того, він ще й був трішки косооким.　

— Та повернімося до викрадача із Ґранд-готелю, — завзято продовжив він. — Звичайно ж, гості також під підозрою.　

— Як ви, наприклад, — кинув Бен, злегка закотивши очі.　

Автор трилерів схвально закивав.　

— Так, це було б цікавим трюком. Читач, звісно, не запідозрив би мене, оскільки я той, хто заговорив про викрадення. Проте, по-перше, я замолодий (коли почалися викрадення, мені було шість років), а по-друге — те, що відбувається тут, узагалі не роман. Принаймні не зараз.　

Бен пробурмотів щось на кшталт: «А якби й так, то це був би другий за жалюгідністю після “Кривавої кімнати” роман із усіх коли-небудь написаних».　

Та його слова загубилися серед вигуків, які долинули до нас із другого поверху.　

— Ось де вони! — Це була Емі.　

— Ми їх знайшли! — І Ґрейсі.　

Дякувати Богу! Я ледве не розплакалась від полегшення. Ухопивши Бенову руку, я міцно стиснула її.　

— Тепер ви з вашою теорією викрадення виставили себе курям на сміх, — сказала я автору трилерів. — У яку я, до речі, ані секунди не вірила.　

— Я теж ні. Принаймні не насправді, — миттєво відказав він. — Я просто хотів це все озвучити, щоб потім не вийшло так, ніби я нікого не застерігав.　

— Такий базіка, — пробурчав Бен на шляху донизу. — Я читав його останню книжку, і вона препогана, наповнена підлаштованими збігами. А в кінці кожного розділу якийсь висмоктаний із пальця напружений момент, який через дві сторінки розсипався просто на очах.　

Ми були не єдині, хто квапився до залу камерної музики, де Ґрейсі й Емі знайшли двох утікачів.　

Віктор Єгоров прибіг туди ще перед нами. На його обличчі читалося полегшення.　

Я так і знав, так і знав, — бурмотів він більше до себе, аніж до нас.　

Помалу підходила решта людей, задіяних у пошуках, і з подивом оглядали схованку. Вона була проста, але справді добра. Дон і Даша лежали, згорнувшись калачиками на вбудованих поличках, справа і зліва від велетенського каміна, сховані за коробками з нотами, важкими фоліантами і гіпсовими погруддями відомих композиторів. Вони глибоко й міцно спали. Ну, Даша спала, а от Дон, либонь, тільки вдавав.　

Якби він не захропів, я б його ніколи не знайшла, — гордо сказала Ґрейсі.　

— І якби кішка не почала шкребтися у двері, — тихо додала Емі. — Власне, у цій кімнаті ми вже шукали.　

Віктор Єгоров урочисто потиснув сестрам руки й подякував їм як мінімум трьома мовами. А тоді вклякнув перед полицею й обережно її прибрав. Я і Бен йому допомагали.　

— Ось де ти, моя маленька.　

Дуже ніжно він витяг свою донечку і взяв її на руки. Вона не прокинулася, навпаки — притулилася до нього, легенько при цьому посміхнувшись.　

Він виніс її із залу під зворушені зітхання глядачів.　

— Але ж шибеник!　

Відразу з’явився і Дон Буркгарт-старший. Це був великий, незграбної статури чоловік із хитрими блідо-блакитними очима, низьким чолом і неприємним гримучим голосом. Усі ніжні, симпатичні й милі риси, а також очі Бембі Дон успадкував від своєї матері. Буркгарт-старший дивився на свого сина, похитуючи головою, але погляд його був сповнений гордості.　

— Я не буду таким прикрим і не подаватиму позову за порушення зобов’язань із догляду за дітьми.　

Дон тихенько захропів, і всі засміялися.　

Бен запросив усіх причетних до пошуків у бар випити щось на власний вибір. А в Каролін нарешті завершився її нескінченний робочий день і вона могла повертатись додому через снігові замети.　

Я залишилася з Емі та Ґрейсі біля Дона і його батька в маленькому залі камерної музики, напружено очікуючи на Донові спроби все пояснити. Та він продовжував вдавати, ніби спить. І то дуже майстерно. Та його виконання «пробудження» було просто неперевершеним. Коли тато розбудив його, він мляво відкрив свої очі й цілковито дезорієнтовано почав оглядатися навколо.　

— Де я? — запитав він. — Як я сюди потрапив?　

Його тато голосно засміявся.　

— На тебе вся моя надія, сину! Ти знову всіх поставив на ноги. Це було саме те, чого бракувало цьому нудному пообіддю.　

Ого-о-о-о. Замість серйозної балачки з сином батько його похвалив. Не дивно, що моральний компас Дона повністю вийшов із ладу.　

Щодо мене, то я б краще провела пообіддя за майструванням із блискітками. Дон повільно скотився з полички й потер очі. Як же шкода, що на нього в майбутньому чекає керівництво сміттєвою компанією! За ним сцена гірко плаче!　

— Як… Чому я тут? Я пам’ятаю тільки, що ми хотіли відвести сопливого носика до її мами… Що сталося потім? І чому я такий стомлений?　

— Бо ти мій маленький бешкетник і геть стомився, роблячи всілякі дурниці, — сказав Буркгарт-старший. — Ну, ходи, сьогодні я зроблю виняток і візьму тебе на руки, окей?　

Яким би нібито стомленим Дон не був, він у жодному разі не допустив би цього, а тим паче на очах у Ґрейсі. Але він дозволив татові обійняти його і трішки підтримати. Яким би неприємним типом із темними планами й валізами, повними брудних грошей, не видавався Буркгарт-старший, та свого сина він, здається, щиро любив. Тому мені рука не піднялася порушити цю ідилію батька і сина. Хоча самій так і кортіло, по-вчительськи розмахуючи в повітрі пальцем, вичитати Дона.　

Та Ґрейсі зробила це за мене. Коли обидва Буркгарти проходили повз нас до дверей, вона суворо сказала:　

— Це справді було кінське лайно з твого боку, Доне. Усі так хвилювалися! Окрім того, це було проти правил. Лише на четвертому поверсі й тільки в кімнатах… Та я все одно тебе знайшла, ти, телепень несусвітний.　

Дон, звісно ж, не втямив ані слова, окрім «кінське лайно» і «телепень несусвітний». Та він не вчинив, як зазвичай, жодної пакості, а просто втомлено усміхнувся і пробурмотів:　

— До завтра, чудова Ґрейсі Барнбрук із Чарльстона в Південній Кароліні.　

І тут раптом мене прошила думка, що це, можливо, зовсім не награно і він справді не розумів, що ж відбулося.　

18

— Тільки не кажи мені, що ти купилася на історію про викрадача від цього сноба, — сказав Бен.　

Я щойно здуру поділилась із ним цією думкою, щоправда, сформулювала її дещо по-іншому. І вже не могла забрати назад свої слова. Але щоб Дон міг отак