Читати книгу - "Серця трьох"

Коли вони попоїли, жінки, що приносили їм їжу, вийшли; залишилась тільки дівчинка, яка привела їх сюди. Торес хотів був підлеститись до неї, та мала, тактовно уникаючи його, не відходила від Леонсії, що неначе причарувала її.

— Вона, мабуть, тут господиня, — пояснив Френк. — Такий звичай є у селах на Самоа: там дівчата зустрічають і розважають усіх подорожніх та гостей, хоч би яке мали вони становище, і трохи не головують на всіх офіційних святах та церемоніях. Їх вибирають ватажки племен залежно від їхньої вроди, доброчесності й розуму. І це дівча страшенно нагадує мені їх, дарма що дуже молоде.

Дівчинка наблизилась до Леонсії, і хоч була явно захоплена вродою чужинки, в її поведінці не помітно було ані натяку на підлесливість або на почуття своєї нижчості.

— Скажи мені, — промовила дівчинка чудною, давньою іспанською мовою, якої вживали в долині, — чи справді ця людина — капітан да Васко, що повернувся зі своєї оселі на Сонці?

Торес усміхнувся, вклонився й згорда сказав:

— Так, я справді з роду да Васко.

— Не з роду да Васко, а сам да Васко, — по-англійському поправила його Леонсія.

— Це наш козир, — сказав Френк також по-англійському. — Він може допомогти нам видобутись із цієї ями. Мені щось не дуже до вподоби жрець. А він, здається, має величезний вплив на Загублені Душі.

— Я тільки-но з Сонця, — промовив Торес до дівчинки, збагнувши, у чім річ.

Мала подивилася на нього довгим, допитливим поглядом, і видно було, що вона обмірковує, зважує і оцінює його слова. Потім вона шанобливо вклонилась йому і, кинувши оком на Френка, обернулась до Леонсії й обдарувала її поглядом, сповненим захоплення.

— Я не знала, що бог створює таких гарних жінок, як ти, — сказала дівчинка і, спинившись біля дверей, додала: — Цариця Мрій теж гарна, та вона зовсім на тебе не схожа.

Не встигла вона вийти, як з’явився жрець Сонця у супроводі кількох юнаків — ніби на те, щоб забрати посуд і недоїдений сніданок. Двоє чи троє з них, нахилившись, почали прибирати посуд, решта на знак жерця кинулася на гостей, зв’язала їм руки за спиною і повела до вівтаря Сонця, де вже зібралось усе плем’я. Там їх прив’язали до стовпів, щойно вбитих у землю. Багато послужливих рук накидали їм хмизу по самі коліна.

— Випростайтесь і надміться, як справжній іспанець! — з образливою зневагою напучував Тореса Френк. — Ви ж бо сам да Васко. Багато століть тому ви були на землі, в цій саме долині, разом із предками цих покручів.

— Ви повинні вмерти, — звернувся до них жрець Сонця, а Загублені Душі одностайно закивали головами. — Протягом чотирьохсот років, відколи ми тут живемо, ми вбиваємо всіх чужинців. Вас не вбили, і бог Сонця через це розсердився на нас. Вогонь на нашім вівтарі погас. — Загублені Душі заревли, заголосили й загупали себе в груди. — Отже, щоб угамувати гнів божий, ви повинні негайно вмерти.

— Бережіться! — крикнув Торес, якому Леонсія і Френк пошепки підказували, що говорити. — Я — да Васко! Я тільки-но зійшов із Сонця. — Головою, бо руки йому були зв’язані, він показав на погруддя біля вівтаря. — Я той самий да Васко. Чотириста років тому я привів сюди ваших предків і залишив їх тут, наказавши дожидатися мене.

Жрець Сонця видимо завагався.

— Ну, старий, відповідай мерщій божественному да Васко! — промовив Френк.

— Звідки можу я знати, що він божественний? — спитав жрець. — Хіба я сам не схожий із ним? А хіба я божественний? Хіба я да Васко? Чи то він да Васко? А може, да Васко й досі на Сонці? Я тільки знаю добре, що я людина й народився від жінки. Це було тричі по двадцять і ще вісімнадцять років тому, і я знаю, що я не да Васко.

— Ти не відповів ще да Васко! — погрозливо вигукнув Френк; нахилившись до Тореса, він крізь зуби просичав англійською мовою: — Та набундючтеся ж, хай вам чорт! Запишайтеся!..

Жрець зніяковів на хвилинку, а потім удався до Тореса:

— Я вірний жрець Сонця і не можу зламати своєї обітниці. Якщо ти й справді божественний да Васко, то мусиш відповісти на одно моє запитання.

Торес із величною погордою кивнув головою.

— Чи любиш ти золото?

— Чи люблю я золото? — засміявся Торес. — Я великий капітан на Сонці, а Сонце зроблене з золота. Золото! Воно для мене важить не більше, ніж багно під моїми ногами або камінь на ваших горах.

— Чудово! — похвалила Леонсія.

— Тоді, божественний да Васко, — принижено промовив жрець, не мігши, щоправда, цілком приховати радості в голосі, — тоді ти спроможешся скласти наш стародавній і звичайний іспит. Якщо, випивши золотого питва, ти ще раз скажеш, що ти да Васко, я і всі ми вклонимося тобі й визнаємо твоє божественне походження. Нам випадало бачити захожих. Вони завжди жадали золота. А коли ми вгамовували їхню жадобу, вони не жадали вже більше нічого, бо були мертві.

Жрець говорив, а Загублені Душі уважно дивилися на нього, і так само уважно, але вже стурбовано, дивилися на нього й прибульці. Тим часом жрець засунув руку у велику шкіряну торбу, підійшов до казана, що стояв на триніжку коло вівтаря, й почав кидати в нього цілі жмені золота. Полонені були так близько, що бачили, як золото топиться і, наповнюючи казан, обертається в питво для Тореса.

Дівчинка, користуючись із свого особливого становища серед Загублених Душ, підступила до жерця Сонця й голосно сказала:

— Та це ж да Васко, капітан да Васко, божественний капітан да Васко, що давно привів сюди наших предків!

Насупивши брови, жрець хотів примусити її замовкнути, та дівчинка все повторювала свої слова і раз у раз красномовно показувала то на погруддя, то на Тореса. Жрець зрозумів, що нічого не зможе вдіяти, і подумки прокляв грішну любов, що зв’язала його з матір’ю дівчинки і дала йому доньку.

— Годі! — з серцем наказав він. — Це не твоє діло. Якщо він капітан да Васко, божественний да Васко, це питво йому не завадить.

І він вилив розтоплене золото в грубий череп’яний глечик, що стояв коло вівтаря. На його знак кілька юнаків, повідкладавши на бік свої списи, підійшли до Леонсії з певним наміром силоміць розтулити їй рота.

— Стійте! — спинив їх Френк гучним голосом. — Вона ж не божественна, як да Васко. Ви спробуйте питво на ньому.

У відповідь на