Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"

Обернений місяцевий серп яснів на небі. Несміле опівнічне сяйво, як прозоре покривало, лягало легко й курілося на землі. Ліси, луки, небо, долини — все, здавалося, спало з розплющеними очима. Вітер хоч би раз спурхнув де-небудь. В нічній прохолоді було щось волого-тепле. Тіні від дерев та кущів, як комети, гострими клинами падали на положисту рівнину. Така була ніч, коли філософ Хома Брут мчав з незрозумілим вершником на спині. Якесь млосне, неприємне і разом солодке почуття підступало йому до серця. Він нахилив голову вниз і побачив, як трава, що була мало не під ногами його, здавалось, росла глибоко і далеко, і над нею була прозора, як гірське джерело, вода, і трава здавалась дном якогось світлого, прозорого аж до самої глибини моря; принаймні він бачив ясно, як він відбивався в ньому разом зі старою, що сиділа на спині. Він бачив, як замість місяця світило там якесь сонце; він чув, як голубі дзвіночки, нахиляючи свої голівки, дзвеніли. Він бачив, як з-за осоки випливала русалка, мелькала спина й нога, опукла, пружна, вся створена з блиску й трепету. Вона обернулась до нього — і от, її лице, з очима ясними, іскристими, гострими, з співом, що проймав душу, уже наближалось до нього, уже було на поверхні і, затремтівши іскристим сміхом, віддалялося — та от вона перекинулась на спину, і ніжні перса її, матові, як фарфор, не покритий глазур’ю, просвічували перед сонцем краями своєї білої еластично-ніжної округлості. Вода маленькими бульками, наче бісером, обсипала їх. Вона вся тремтить і сміється в воді…

Бачить він це, чи не бачить? Наяву це, чи сниться? Але там що? Вітер чи музика: дзвенить, дзвенить і в’ється, і підступає, і впивається в душу якоюсь нестерпною треллю…

«Що це?» — думав філософ Хома Брут, дивлячись униз, несучись щодуху. Піт котився з нього градом. Його охопило якесь диявольськи солодке почуття, він відчував якусь гостру, якусь млосно-страшну насолоду. Йому часто здавалося, немов серця вже зовсім не було в нього, і він злякано хапався за нього рукою. Знеможений, збентежений, він почав пригадувати всі, які тільки знав, молитви. Він перебирав усі закляття проти нечистої сили, і раптом відчув якусь полегкість; відчував, що хода його стає повільнішою, відьма якось слабше держалась на його спині. Густа трава торкалась його, і він уже не бачив у ній нічого незвичайного. Ясний серп світив на небі.

«Добре ж!» — подумав про себе філософ Хома і почав мало не вголос вимовляти закляття. Нарешті, зі швидкістю блискавки, вискочив з-під старої і скочив у свою чергу їй на спину. Стара, дрібно-дрібно переступаючи, побігла так швидко, що вершник ледве міг переводити дух свій. Земля ледве мріла під ним. Все було ясне при місячному, хоч і неповному, світлі. Долини були рівні, але все від швидкого бігу миготіло неясно й плутано в його очах. Він схопив поліно, що лежало на дорозі, і почав ним щосили лупцювати стару. Дикими зойками озвалася вона; спочатку вони були сердиті й погрозливі, потім ставали дедалі тихіші, приємніші, чистіші, і потім уже тихо, ледве дзвеніли, як тонкі срібні дзвіночки, і западали йому в душу; і мимохіть майнула в голові думка: чи справді це стара баба? «Ох, не можу більше!» — промовила вона в знемозі і впала на землю. Він став на ноги і подивився їй в очі: світанок загорявся, і блищали вдалині золоті глави київських церков. Перед ним лежала красуня з розтріпаною розкішною косою, з довгими, як стріли, віями. Непритомно відкинула вона на обидві сторони білі голі руки і стогнала, підвівши вгору очі, повні сліз. Затремтів, як на дереві лист, Хома: жаль і якесь дивне хвилювання і боязкість, невідомі йому самому, огорнули його; він кинувся бігти щодуху. Дорогою билось стурбовано його серце, і ніяк не міг він збагнути, що за дивне, нове почуття його охопило. Він уже не хотів більше йти на хутори й поспішав до Києва, роздумуючи цілу дорогу про таку незрозумілу пригоду. Бурсаків майже нікого не було в місті: всі розбрелись по хуторах, або на кондиції, або просто без ніяких кондицій, бо по хуторах малоросійських можна їсти галушки, сир, сметану й вареники завбільшки з шапку, не заплативши й шага грошей. Велика кособока хата, де містилась бурса, була зовсім порожня, і скільки філософ не нишпорив в усіх кутках і навіть обмацав усі дірки та пастки в покрівлі, але ніде не відшукав він ні шматка сала або принаймні старого книша, що звичайно приховувалося бурсаками. Одначе філософ швидко надумався, як зарадити горю: він пройшов, посвистуючи, тричі по ринку, переморгнувся на самому кінці з якоюсь молодою вдовою в жовтім очіпку, що продавала стрічки, мисливський дріб і колеса — і був того ж дня нагодований пшеничними варениками, куркою… і словом перелічити не можна, що в нього було на столі, накритому в маленькому глиняному домику, серед вишневого садка. Того ж самого вечора бачили філософа в корчмі: він лежав на лаві, покурюючи, своїм звичаєм, люльку, і при всіх кинув жидові-корчмарю півзолотого. Перед ним стояв кухоль. Він дивився на тих, що приходили й виходили, байдужно-вдоволеними очима і зовсім не думав про свою незвичайну пригоду.

Тим часом пішла всюди чутка, що дочка одного з найбагатших сотників, якого хутір був за п’ятдесят верст від Києва, повернулася одного дня з прогулянки вся побита, ледве маючи сили дотягтися до батьківського дому, лежить при смерті і перед смертною годиною висловила бажання, щоб відхідну по ній і молитви, протягом трьох днів після смерті, читав один з київських семінаристів: Хома Брут. Про це філософ дізнався від самого ректора, що навмисне кликав його в свою кімнату й оповістив, щоб він без будь-якої затримки поспішав у дорогу, що іменитий сотник прислав по нього нарочито людей і візок.

Філософ здригнувся від якогось несвідомого почуття, яке він сам не міг з’ясувати собі. Темне передчуття говорило йому, що жде його щось недобре. Сам не знаючи чому, заявив він прямо, що не поїде.

— Слухай, domine Хомо!