Читати книгу - "Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт"

становить інтерес для моєї книжки: що означає, коли Кіссінджер — один із найдосвідченіших і найголовніших áкторів міжнародної політики й надактивний архітектор сучасного світового порядку — суперечить усім колишнім переконанням і говорить про історію, неначе вона некерована та прямує до катастрофи?

Складно уявити конфлікт із більшим історичним символізмом і значенням, ніж конфлікт між гігантами Китаєм і США. Заледве можна назвати інші дві наддержави, конфлікт між якими матиме таке доленосне значення й наслідки. Водночас майже немає двох наддержав із таким різним минулим. Я вже описував «Серединне царство» й «Сяйнисту династію» як найрозвинутіше суспільство у XVI столітті — у час, коли батьківщини Кіссінджера не було ані насправді, ані на папері. Історія Китаю налічує понад 4000 років, більшість із яких країна була найбільшою економікою світу та центром інновацій, коли США виникли трохи понад 250 років тому, а стали об’єднаною країною — приблизно 150 років тому. На мою думку, щоб зрозуміти сучасний конфлікт, варто знати, як цей новий гравець на міжнародній арені так швидко зумів встановити свій світовий порядок і стати наддержавою, що цілком затьмарює всі колишні імперії, зокрема британський колоніалізм.

США посіли місце першої держави, розбивши Британську імперію. Але важливий не лише сам факт, а й те, як саме це сталося. Бо ж американська стратегія була унікальна.

  США і Британська імперія

Суецька криза 1956 року стала поворотною точкою в історії. Тоді США завдали британському колоніалізму останнього удару. Після двох світових воєн, у яких Британія виборювала право існування своєї імперії, — вгрузнувши в останній в американські борги, — Лондон був економічно виснажений і політично ослаб­лений. Імперію, над якою ніколи не сідало сонце, легко обіграли, але не заявлені вороги, а найближчі союзники у Вашингтоні. США виявили безпорадність доти найбільшої імперії у світі.

Вашингтон зруйнував заплутану глобальну систему, утворену з різних форм правління, владних відносин і способів співпраці, систему, що її британські політики й далі захищали, вважаючи за наріжний камінь колоніальної доброчинності. У 1956 році британський прапор майорів від Карибських островів на заході до Сингапуру, Малайзії й Гонконгу на сході. Лондон і досі керував більшістю Африки, і жодна інша особа не була формальним очільником більшої кількості країн, ніж королева Єлизавета в Букінгемському палаці. Пізнього літа 1956-го уряд у Лондоні вимушено визнав, що це не відігравало жоднісінької ролі. Вони відрядили солдатів у Єгипет, щоб повернути контроль над Суецьким каналом після того, як антибританський уряд на чолі з Гамалем Абделем Насером його націоналізував. Уряд у Лондоні заявив, що для порятунку імперії від розпаду потрібне військове втручання, але довелося переглянути свої плани перед усім світом[293]. Спричинилося до цього не антибританське повстання на Близькому Сході, а наказ президента Двайта Айзенгавера з Білого дому. Достоту, як Османська імперія перемогла Візантійську п’ятистами роками раніше і як британська та французька імперії здолали Османську 50 років тому, так і США тепер знищили європейську імперію, щоправда, без жодної кулі.

Суецька криза швидко змінила історію, але ця подія також цікава, адже продемонструвала значення політичного наративу. Річ у тім, що наратив США полягав у тому, що вони очолили світову політику, борючись за «вільний світ» проти тоталітарного комунізму, за універсальні права і проти європейського колоніалізму. Після Другої світової війни США позиціювали себе як противники європейського імперіалізму. Тодішній президент Річард Ніксон вирушив у турне Азією, виголошуючи промови, основна думка яких полягала в тому, що європейський колоніалізм має опинитися на смітнику історії. США вважали колоніалізм антиісторичним і таким, що повністю суперечить їхнім інтересам. Завдяки колоніалізму великі європейські держави отримали торговельні переваги, що не відповідали їхній чимраз слабкішій економічній і політичній владі, і це гальмувало експансію США. Тож Сполучені Штати стали наддержавою, виступаючи проти колоніалізму й закликаючи до визволення від нього. Так, ця країна зуміла перевершити всіх інших імперієтворців із погляду ораторської майстерності та влади. США обґрунтовували свою чільну позицію у світі інтересами «всіх», і такий наратив швидко здобув підтримку.

Скинувши Британську імперію з драбини, США прояснили, що тепер виникла наддержава, яка ліпше за інших вміла зображувати власні інтереси як добрі та корисні всім. Зведення цієї риторики до тактики або лицемірства — антиісторичне спрощення. Багато американських політиків справді вірили в той наратив, і такий образ США — як сили добра у світі — частково підтвердили події повоєнного часу. Так, низка країн стали незалежними завдяки підтримці США — від самого початку Другої світової війни США вимагали, щоб Лондон пообіцяв надати незалежність Індії після війни. Американські політики повоєнної епохи часто вважали, що вони продовжують традицію «батьків-засновників» США, зокрема Томаса Джефферсона, який ста п’ятдесятьма роками раніше назвав країну an Empire of Liberty, імперією свободи. Тож США та її лідери й далі діяли відповідно до того, що Джефферсон називав долею американців, — «дослухатися до вимог не лише власного суспільства». Вони були силою, яка зростає і яка від імені людства мала поширювати принципи належного врядування. Саме за такими американськими ідеалами слідували президенти Рузвельт, Трумен та Айзенгавер.

  Американська імперія?

В атмосфері, у якій аналітичні терміни часто вважають за політичні вислови, поняття «американська імперія» часто сприймають як знак ідеологічної належності. Тривалий час глобальну домінацію США, використовуючи поняття «імперія», описували «класичні ліві сили». «Класичні праві сили» натомість говорили про великодержавну політику і — в певних випадках — гегемонію. Однак в академічному контексті ані політичних, ані істинних, ані хибних понять немає — є лише більш або менш доцільні. Тепер «американська імперія» стала цілком застосовуваним аналітичним та описовим поняттям. «Усі» говорять про американську імперію як про дійсність. Радикальні антиімперіалісти, як-от Ноам Чомскі, і консервативні проімперіалісти погоджуються щодо одного — американська імперія є[294].

Така нормалізація цього поняття — наслідок того, що чимраз більше істориків подавали джефферсонські аргументи, мовляв, що США можуть бути «силою добра». У такому проімперіалістичному світогляді, певна річ, слово «імперіалізм» — то не лайка, а радше, навпаки, заохочення США бути імперією заради себе й заради світового порядку. Ніл Ферґюсон гостро критикує певне лицемірство тих, хто відкидає корисність поняття «американська імперія». США натомість виникли, окупувавши пів континенту, а отже, розширилися, поглинувши частини Карибів, Пуерто-Рико, тихоокеанські острови, Гаваї й Гуам, а також Філіппіни[295]. Тепер це наймогутніша у світі імперія, і, на думку Ферґюсона, це добре, адже як він пише: «Я повністю підтримую імперію. Я насправді вважаю, що в ХХІ столітті колоніалізм як ніколи потрібний». Канадський науковець Майкл Ігнатьєв також підтримує американський імперіалізм, але в традиційнішому, ліберальному сенсі — у його моделі наріжними каменями цієї імперії є захист прав людини, поширення демократії й вільного ринку[296]. Інші розуміють цю імперію як всесвітню мережу військових баз, що дає США змогу garrison the globe (займати військами всю планету), як це формулює Чомскі[297].

У ліберальній і часто проамериканській традиції історики тривалий час зазвичай розглядали явище імперії як щось, що має зостатися в минулому. Сьогодні цілком звично чути від істориків з різних боків політичного спектра, що ми живемо в століття, може, наймогутнішої з усіх