Читати книгу - "Джералдова гра, Стівен Кінг"

Вона кивнула.

— Нічого подібного більше ніколи не станеться — ти ж розумієш, правда?

Джессі знову кивнула, проте усмішка її послабла. Його слова мали б подарувати полегшення, і подарували, невелике, але щось у серйозності його тону й сумі на обличчі мало не розпалило її паніку знов. Джессі пригадала, як узяла його долоні й стиснула їх, як тільки могла.

— Але ти ж мене любиш, тату, правда? Ти все одно мене любиш, так?

Він кивнув і сказав, що любить її понад усе на світі.

— Тоді обійми мене! Сильно-сильно!

Так він і вчинив, але тепер Джессі пригадала дещо інше: як його нижня частина тулуба не торкнулася її.

«Відтоді й назавжди, — подумала Джессі. — Принаймні з того, що я пам’ятаю. Навіть коли я закінчила коледж, єдиний раз, коли я бачила, щоб він плакав через мене, батько обійняв мене тоді так смішно, як стара діва, так випинаючи дупу, що нема навіть найменшої можливості торкнутися лобками з людиною, яку обіймаєш. Бідний, бідний хлопака. Цікаво, чи хоч хтось із людей, з якими він роками вів бізнес, бачив його настільки переполо­шеним, як я в день затемнення. Стільки болю, а все через що? Сексуальний інцидент, серйозний приблизно як ударитися мізинцем ноги об щось. Господи, ну й життя. Ну, блядь, і життя».

Джессі почала повільно смикати руками вгору й униз, майже не усвідомлюючи цього, а просто щоб підтри­мати кровообіг у зап’ястках і передпліччях. Вона припустила, що зараз десь восьма ранку. Вона лежить прикутою до цього ліжка вже вісімнадцять годин. Неймовірно, але так.

Голос Рут Нірі озвався так неочікувано, що Джессі аж підскочила. Він був сповнений згидованої цікавості:

«І ти досі вигадуєш йому виправдання, так? Досі спускаєш це йому з рук і звинувачуєш себе, після стількох років? Навіть зараз. Охуїти просто».

— Припини, — прохрипіла Джессі. — Це абсолютно ніяк, бляха, не стосується проблеми, в якій я опинилася тепер…

«Ну й ну, Джессі!»

— …і навіть якби стосувалося, — не вгавала вона, злегка піднявши голос, — навіть якби стосувалося, це абсолютно ніяк, бляха, не допоможе мені вибратися з цієї сраки, тому просто припини!

«Ти не була Лолітою, Джессі, як би він не змусив тебе думати. Тобі до Лоліти було як тричі до неба рачки».

Джессі не відповіла. Рут її переплюнула, вона замовкнути не збиралася.

«Якщо ти досі думаєш, ніби твій дорогенький татусик був просто безнаганним ґречним лицарем, який більшу частину часу прихищав тебе від вогнедишної драконихи-мами, то краще подумай ще трохи».

— Стули писок. — Джессі засмикала руками швидше. Ланцюги бряжчали, наручники стукотіли. — Стули писок, мерзото.

«Джессі, він це спланував. Ти що, не розумієш? Це не був якийсь експромт імпровізований, це не просто зголоднілий до сексу татусько вирішив швиденько помацати що треба. Він це спланував».

— Брешеш, — рикнула Джессі. Піт стікав їй по скронях великими прозорими краплинами.

«Хіба? Ну тоді постав собі отаке запитання: хто підказав тобі вдягнути сарафан? Сарафан, що був і замалий, і затісний? Хто знав, що ти слухатимеш і захоплюватимешся, поки він опрацьовуватиме твою маму? Хто мацав твої цицьки ввечері перед тим, а в день затемнення вдягнув самі спортивні шорти й більше нічого?»

Зненацька Джессі уявила собі в цій кімнаті Браяна Ґамбела, вишукано вбраного в костюм-трійку та з золотим браслетом. Він стоїть біля ліжка, а поруч якийсь хлоп із мінікамерою повільно панорамує по її майже голому тілу, а тоді фокусується на спітнілому плямистому обличчі. Браян Ґамбел веде прямий ефір на виїзді з Неймовірною Прикутою Жінкою, схиляється з мікрофоном і питає її: «Джессі, коли ви вперше усвідомили, що батька тягне до вас?»

Джессі припинила смикати руками й заплющила очі. На обличчі в неї був упертий відсторонений вираз. «Ні, досить, — подумала вона. — Думаю, якщо доведеться, з голосами Рут і Господиньки я жити зможу… навіть із деякими НЛО, які час від часу пхаються зі своїми п’ятьма копійками… але живе інтерв’ю з Браяном Ґамбелом, коли ти вдягнена в самі обпісяні трусики, — це за межею. Навіть для моєї уяви це за межею».

«Скажи мені одне, Джессі, — промовив інший голос. Не НЛО, то був голос Нори Калліґан. — Лише одну річ, і ми закриємо цю тему, принаймні на тепер, але, мабуть, назавжди. Добре?»

Джессі мовчала, очікувала, насторожено готувалася.

«Коли ти вчора вдень зрештою втратила терпець — коли ти зрештою відбрикнулася — кого ти брикала? Хіба Джералда?»

— Ну звісно ж, Джер… — почала Джессі, але раптом у голову ввірвався й заповнив думки ідеально чіткий образ. То була біла шнурівка слини, що звисала Джералдові з підборіддя. Вона бачила, як слина видовжується, падає їй на живіт, прямісінько над пупком. Просто трішки слини, це все, нічого такого, після стількох років і стількох пристрасних поцілунків з розкритими ротами й дуеллю язиків: вони з Джералдом удосталь наобмінювалися рідинами, і єдине, чим поплатилися за це, — кілька спільних застуд.

Нічого такого, але так було до вчора, коли він відмовився відпустити її, коли вона хотіла, потребувала, щоб він це зробив. Нічого такого, доки вона не відчула той сумний безбарвний запах мінералів, який у неї асоціювався з джерельною водою на озері Дарк-Скор, а також із самим озером у гарячі літні дні… такі, як, наприклад, 20 липня 1963 року.

Побачила вона слину. А от подумала про кінчу.

«Ні, це неправда», — подумала Джессі, але цього разу не було потреби викликати Рут, яка б грала роль адвокатки диявола. Джессі знала, що це правда. «Це його блядська кінча», — саме так прозвучала її думка, і після цього на якийсь час вона перестала мислити взагалі. Натомість пустила в дію той рефлексивний зворотний рух, вмазавши однією ногою йому в живіт, а іншою — по яйцях. Не слина, а сперма. Не якась нова відраза до Джералдової гри, а той старий смердючий страх, що здійнявся несподівано, ніби морська потвора.

Джессі зиркнула на скручене, понівечене тіло чоловіка. На секунду в очах защипали сльози, але це відчуття швидко минуло. Вона припустила, що Департамент виживання ухвалив рішення, що сльози — надто велика розкіш, яку, принаймні поки що, дозволяти собі не можна. І все одно їй було шкода — шкода, що Джералд помер, так, звичайно, але ще більше шкода через те, в якій вона ситуації.

Очі поглянули на повітря понад Джералдом, і Джессі легенько й зболено всміхнулася.

— Думаю, це все, що я можу наразі сказати, Браяне. Передайте мої вітання Вілларду й Кейті, і, між іншим, чи не могли б ви відімкнути ці наручники, перш ніж підете? Була б вам вельми вдячна.

Браян не відповів. Джессі й не здивувалася.

23

«Джесс, якщо ти збираєшся в цій ситуації вижити, то я тобі раджу припинити порпатися в минулому й почати думати, що робити з майбутнім… починаючи з наступних десяти хвилин. Не думаю, що вмерти від спраги тут, на ліжку, — дуже приємна історія, а ти?»

Ні, не дуже приємна… і ще Джессі подумала, що спрага — далеко не найгірша частина. Відколи вона прокинулася, їй