Читати книгу - "Білий попіл"

я кинув жменю вологої землі в могилу найріднішої людини, біль наче відступив на декілька кроків і тепер делікатно принишк осторонь. Ми зустрілися на чиємусь весіллі. До цього я бачив її багато разів, і знав, що вона — панночка. Донька самої пані Анни та сотника. Але того дня мені вперше випало поговорити з нею. І вперше помітити, яка ж вона прекрасна. Які невимовно вишукані в неї рухи, і які безмежно ніжні очі…

Наш цілунок через три роки потому став тією дивовижною миттю, коли вперше за багато часу я відчув цілковите безтурботне щастя. Біль втрати і туга по батькові нікуди не поділися, але тепер поруч із ними оселилося ще одне почуття. Неймовірно сонячне і легкокриле. Воно лоскотало мене зсередини, наповнювало груди чимсь таким легким, аж здавалося, варто вдихнути глибше — і мене просто віднесе на небо…

Якось ми гуляли. І я багато розповідав їй про батька. Переказував притчі, які він так любив. І вона, на відміну від більшості хуторян, не лише слухала мене, але й вірила. І тоді я зізнався, що збираюся вступати до семінарії, щоб стати священиком. Як батько. Замість батька. А вона не скривилась зневажливо і не пішла. Вона обійняла мене:

— Це чудово!

Я сказав:

— А ти будеш попадею.

І вона заливисто сміялася, закинувши голову назад й вигнувши свою прекрасну ніжну шийку, та повторювала: «Попадя! Оце так сміхота… Попадя!».

— Я хочу бути з тобою завжди. І зістаритися разом із тобою.

— І вмерти в один день? — запитала вона, грайливо схиливши голову.

— Вмирати я взагалі не хочу…

Нахилився, щоб поцілувати її в щоку, та в останню секунду вона ухилилася, і я незграбно чмокнув її в носа, і ми обоє знову розсміялися…

А потім я розказав про неї мамі. Хоч і забракло слів, щоб умістити в них своє щастя й захват. А мама спохмурніла і не мовила й слова. А потім обійняла мене міцно-міцно. І щоки її були мокрі.

Через два роки, приїхавши наприкінці травня, я подарував Соломії свій хрестик. Надів їй на шию, а вона притиснула його до грудей і поцілувала мене. А потім ми сміялися від щастя, адже світ існував лише для нас двох і попереду була ціла вічність.

Наступного дня її вбили.

Я б не покинув її. Ніколи б не покинув, хоч як боявся її батька. І хоч би як відраджував мене Іван та інші друзі. Я всього лише не прийшов на наше побачення. Один раз у житті. Вперше і востаннє. Ніколи більше я б не дозволив собі навіть трохи спізнитися. Та ніякого «більше» у мене вже не було.

Я пам’ятаю її на темній землі, поцяткованій хирлявими травинками. І камінь у своїй вимащеній кров’ю руці. Але я б не зробив нічого такого. Тільки не я. Тільки не з нею. Сама лише думка про те, щоб заподіяти їй шкоду, була для мене така ж неймовірна, як здатність ходити по воді. Я б здмухував з неї порошинки до кінця своїх днів.

Та її вбили.

І це був хто завгодно, тільки не я.

Ми вийшли на освітлений місяцем цвинтар. Мама трохи припадала на ногу — ланцюг натер їй гомілку, лишивши червоний басаман, помітний навіть у місячному сяйві. Я тримав її під руку. Ми мовчки прямували до виходу. Котелок ішов попереду, весь час озираючись. Настя — відразу за ним.

— Назар геть сказився, — похитала головою мама. — Розіграти поминки своєї дочки!

Вона раптом зупинилася й повернулась до мене. І знову торкнулася долонею моєї щоки.

— Як почула, що двері посеред ночі відмикають, подумала… якщо мене відпускають… то тебе вже…

На її очах проступили сльози. Я обійняв її.

— Він сам мало не вкоротив собі віку, — раптом сказала Настя з докором. — Витягнули його із зашморгу.

Мама відхилилася, перелякано поглянувши мені в очі:

— Господи! Це правда?

І, помітивши тепер на моїй шиї багряний слід, вона відгорнула комір пальцем.

Настя відповіла замість мене:

— Він не винен, тітко Оксано. Вони скористалися тим, що Хома нічого не пам’ятав… Навіть свого імені. І переконали його, що це він убив Соломію.

— І ти повірив?! — ніжно і водночас з болем у голосі вигукнула мама. — Синку мій…

— Я нічогісінько не пам’ятав… — спробував я виправдатися, бо мені страшенно не хотілося засмучувати її ще більше.

— А зараз?

— Я б ніколи не заподіяв їй зла.

Ми рушили далі.

— Я бачила тебе тієї ночі, — сказала мама. — Майже весь хутір збігся, коли тебе притягнули. Ти нічого не тямив…

— Так, я був п’янючий..

— Ти не був п’яний! Тебе напоїли якимсь зіллям! Тобі ввижалися жахіття, ти постійно скрикував, а ще повторював: «Убили!». Убили-убили-убили-убили… Довго-довго, одне й те ж таки слово…

— Напоїли зіллям?.. — перепитав я. — Це вже цікаво.

Деякий час ми йшли мовчки, і лише гравій шарудів під ногами.

— Настю, чому ти приховувала, що моя мама тут? — запитав я.

— Ти ще не зрозумів? — здивувалась вона. — Щойно би ти згадав, хто є насправді, — тебе би відразу ж убили!

— Але ж сотник сумнівався щодо моєї провини… Хіба ні?

— Сотник — справедливий чоловік, — погодилась Настя. — Але на кого йому ще думати! І, до речі, коли ти в суботу збирався їхати в шинок, ти сам сказав йому: «Все показує на те, що вбивця — Хома». Всі в маєтку обговорювали ці твої слова.

— Нам усім треба тікати звідси до світання, — озвався раптом Котелок. — Але не пішки.

— Пропонуєш украсти в сотника коляску? — здивувався я.

— Ну, верхи ваша мама не подужає, отже, — іншої ради немає.

— А чому не пішки? — запитала Настя.

— За нами пустять собак і доженуть години за три, — я розумів, що Олесь каже діло.

— І як ми це зробимо? — у Настиних словах бринів сумнів.

— До садиби є ще якийсь вхід, окрім воріт? — запитав Котелок.

— Звісно, — відповіла вона. — Хвіртка в саду.

— На ніч її замикають?

— Тільки на засувку.

— Тоді ось як ми вчинимо, — сказав Котелок, зупинившись і повернувшись до нас. — Зараз ідемо до маєтку…

Він поглянув на мою маму й уточнив:

— Ми з Настею йдемо. А ви вдвох зачекаєте на розстані, — там ми вас підберемо. Інакше не встигнемо. Будемо біля садиби за чверть години. Запряжемо коляску. Конюх, сподіваюся, не в конюшні ночує?

Настя знизала плечима.

— Зазвичай — ні.

— Хай там як, він нас не затримає… Копита коней обмотаємо ганчір’ям. Я додатково змащу осі коляски дьогтем. Усе це забере ще півгодини. Потім відкриємо ворота і поїдемо. Отже, за годину — може, трохи більше, — повернемося по вас. Екіпаж рухатиметься тихо, як привид. Є шанс проскочити хутір непомітно. Якщо все зробити до ладу… Гадаю, вони похопляться аж уранці. До того часу ми вже будемо далеко.

— Краще я з тобою, — запропонував я. — А Настя…

— Від Насті мені більше толку, — сказав Котелок. — Не ображайтеся. Ви не знаєте, де вхід через сад, де там засувка, де взяти дьоготь… Лишайтеся краще з мамою.

Усі погодилися з цим планом, і ми поспішили до цвинтарної брами. Коли ряди могил лишилися далеко позаду, Котелок і Настя помахали нам на прощання й пішли швидше.

— На розстані! — ще раз нагадав Котелок, обернувшись. — Сховайтеся десь на узбіччі!

Мама йшла дуже повільно. Ми майже не говорили, — їй і без того було труднувато. Дорога пішла вгору. Мама тяжко дихала, спираючись на мою руку. Нарешті дійшли до розстані.

— Звідси до садиби — верста, — сказала мама, вказавши рукою ліворуч. — І півверсти до хутора…

Я зупинився, стиснувши