Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

під сумнів правоту будь-чого, що він зробив. Це було дивно; його настрій брутальної впевненості нагадував знайомих мені радикальних лютеран. І, безсумнівно, він придумав якусь інтелектуальну софістику, яка давала змогу йому приставати до молодих жінок, не турбуючи його сумління.

— Холодно, — сказав я.

— Ведіть нас.

Він без слів провів нас далі, у дорміторій, довгу двоповерхову будівлю, яка виходила на монастирський двір. З багатьох димарів підіймався дим. Я ніколи раніше не бував усередині монашого дорміторію. З «Комперти» я знав, що великі спільні кімнати перших бенедиктинців уже давно розділені на зручні окремі келії, так було і тут. Ми пройшли довгим коридором із багатьма дверима. Деякі були відчинені, і я бачив розпалені каміни і зручні ліжка. Після холоду тепло втішало. Пріор зупинився перед зачиненими дверима і голосно постукав.

— Переважно двері замкнені, — сказав він, — щоб Джером не пішов блукати. — Він поштовхом розчахнув двері. — Джероме, вас хоче бачити комісар.

Келія брата Джерома було настільки аскетична, наскільки комфортними були келії, повз які я проходив. У порожньому каміні вогонь не горів, а на голих побілених стінах не висіло нічого, крім розп’яття. Старий картузіанець сидів на ліжку, одягнутий лише в спіднє; його худий торс був скручений і зігнутий навколо плечей, так само вузлуватий і викривлений, як і мій, але зі слідами від тортур, а не деформації. Брат Ґай стояв, нахилившись над ним, із ганчіркою, обмиваючи десяток дрібних рубців, які спотворювали його шкіру. Одні були червоні, інші — жовті, гнійні. Вода у дзбані різко пахла лавандою.

— Брате Ґаю, — сказав я, — вибачте, що перериваю ваше лікування.

— Я майже закінчив. Ось, брате, це має загоїти інфіковані виразки.

Картузіанець зиркнув на мене загрозливо, перш ніж повернувся до лікаря.

— Моя чиста сорочка, будь ласка.

Брат Ґай зітхнув.

— Цим ви себе послаблюєте. Ви могли б принаймні намочити волосяницю, щоб її розм’якшити.

Він передав йому сіру сорочку з грубої тканини, з внутрішнього боку якої були пришиті жорсткі чорні шерстинки тварин. Брат Джером одягнув її, а потім насилу — білий габіт. Брат Ґай підняв дзбан, уклонився нам і вийшов. Брат Джером і пріор глянули один на одного з взаємною неприязню.

— Знов упокорюєте себе, Джероме?

— За мої гріхи. Але я не отримую задоволення від упокорення інших, брате пріоре, на відміну від декого.

Пріор Мортимус глянув на нього з відразою, а тоді подав мені свій ключ.

— Коли закінчите, віддайте ключ Баґґе, — сказав він, розвернувся і швидко вийшов, зачинивши за собою двері.

Я раптом усвідомив, що ми зараз у замкнутому просторі з людиною, чиї очі дивляться з палкою ненавистю на нас із блідого зморщеного обличчя. Я озирнувся, шукаючи, де можна сісти, але в келії було лише ліжко, тому я стояв, спираючись на свій ціпок.

— Спина болить, горбаню? — раптом запитав Джером.

— Трохи ниє. Ми довго йшли засніженою дорогою.

— Чи знаєте ви приказку, що дотик до гнома приносить удачу, а до горбаня — біду? Ви — знущання з людської подоби, комісаре, удвічі тому, що ваша душа скривлена і прогнила, як в усіх людей Кромвеля.

Марк ступив крок уперед.

— Божі кістки, сер, у вас мерзенний язик.

Я махнув йому, щоб він мовчав, і став, дивлячись на Джерома.

— Навіщо ви ображаєте мене, Джероме Лондонський? Кажуть, ви божевільний. Це справді так? Чи стало б безумство вашим захистом, якби я наказав кинути вашу дупу в Тауер за заклики до зради?

— Я не захищався б, горбаню. А зрадів би нагоді бути тим, ким мав би стати раніше, — мучеником для Божої Церкви. Плював я на ім’я короля Генріха і його узурпацію папської влади. — Він гірко засміявся. — Навіть Мартін Лютер не визнає короля Генріха, чи знаєте ви? Він каже, що юнкер Хайнц закінчить тим, що проголосить себе Богом.

Марк ахнув. Лише цих слів було достатньо, щоб Джерома стратили.

— Тоді ви маєте згорати від сорому через те, що дали присягу, визнаючи верховенство короля, — сказав я тихо.

Джером потягнувся до милиці й насилу підвівся з ліжка. Він підсунув милицю під руку і почав повільно ходити по келії. Коли він знову заговорив, голос його звучав тихо й суворо.

— Так, горбаню. Сором і страх за мою вічну душу. Знаєте, хто моя сім’я? Вони вам це сказали?

— Я знаю, що ви споріднені з королевою Джейн, упокой, Господи, її душу.

— Господь не упокоїть її. Вона горить у пеклі за те, що вийшла заміж за короля-схизматика. — Він обернувся і став обличчям до мене. — Чи розповісти вам, як я тут опинився? Викласти перед вами цілу справу, шановний юристе?

— Так, розкажіть мені. Я сяду і слухатиму.

Я опустився на жорстке ліжко.

Марк залишився стояти, тримаючи руку на мечі, а Джером повільно тинявся туди-сюди по кімнаті.

— Я покинув світ пустопорожньої марноти, коли мені було двадцять. Моя покійна двоюрідна сестра тоді ще не народилася, я її ніколи не бачив. Я прожив понад тридцять років у мирі в Лондонському картузіанському монастирі; святе місце, не схоже на цей розгульний зіпсований дім. Це був притулок, місце, віддане Богу, посеред нечестивого міста.

— Де носіння волосяниць було частиною правил.

— Щоб завжди нагадувати нам, що плоть гріховна і зіпсована. Томас Мор прожив із нами чотири роки. Він завжди носив волосяницю, навіть під своїм офіційним одягом, коли був лордом-канцлером. Це допомогло йому залишатися скромним і стійким до смерті, коли він виступав проти шлюбу короля.

— І раніше, коли він був лордом-канцлером і спалив усіх єретиків, яких міг знайти. Однак ви не були непохитні, брате Джероме?

Його спина напружилась, і коли він повернувся, я очікував нового спалаху. Проте голос його залишався спокійним.

— Коли король сказав, що вимагає присяги від монахів усіх монастирів і визнання його Верховним Главою Церкви, тільки ми, картузіанці, відмовилися, хоч знали, що це означає. — Його очі пропалювали мене.

— Так. Усі інші монастирі присягнули, але не ви.

— Нас було сорок, і нас узяли по одному. Пріор Гоутон першим відмовився від присяги, і його допитав сам Кромвель. Чи знаєте ви, комісаре, коли отець Гоутон сказав йому, що святий Августин поставив авторитет Церкви вище за Святе Письмо, Кромвель відповів, що йому байдужа Церква, і Августин може вважати, що йому заманеться?

— Він мав рацію. Авторитет Святого Письма вище від авторитету будь-якого вченого.

— А думка сина трактирника стоїть вище від думки святого Августина? — він гірко засміявся. — Коли він не підкорився, нашого поважного настоятеля визнали винним у зраді й стратили в Тайберні. Я був там; бачив, як кат розрізав ножем його тіло і