Читати книгу - "Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим, Даніель Дефо"

спричиняв приплив, що йшов із заходу і з’єднувався з потоком води з якоїсь великої ріки, що вливалась десь поблизу в море. Залежно від того, звідки дув вітер — із заходу чи з півночі — ця течія то наближалась до берега, то віддалялась від нього. I справді, почекавши до вечора, коли почався відплив, я знову вийшов на горбок і ясно розпізнав ту саму морську течію; тільки тепер вона проходила милі на півтори далі, а не біля самого берега, як тоді, коли мій човен потрапив у її стрижень і його занесло в море. Виходить, така небезпека загрожувала йому не завжди.

З цього спостереження я зробив висновок, що мені треба тільки стежити за припливом та відпливом, і тоді я дуже легко проведу свій човен назад. Та коли я почав думати про здійснення свого плану, згадка про неминучу небезпеку так жахнула мене, що я не міг спокійно думати про це далі і нарешті спинився на безпечнішому проекті, дарма що він вимагав більше праці. Я вирішив збудувати другий човен або пірогу, щоб мати в своєму розпорядженні два човни: по одному з обох боків острова.

Ви знаєте вже, що в мене на острові були дві, так би мовити, плантації. Одна — моя маленька фортеця, чи намет під скелею, обнесена огорожею, з печерою позад неї, яку я на той час поширив, зробивши в ній кілька відділів чи льохів, що сполучались між собою. Один із них, найсухіший і найпросторіший, мав вихідні двері за моєю огорожею чи фортецею, тобто за тим місцем, де моя стіна прилягала до скелі. В ньому було повно величезних глиняних горщиків, про які я вже згадував, і там же стояло чотирнадцять чи п’ятнадцять глибоких кошиків на п’ять або шість бушелів кожен. В них я складав весь свій харчовий припас, головним чином зерно, — почасти в колосках, почасти змолочене моїми руками.

Щодо моєї огорожі, зробленої, як я вже казав, з довгих паль чи кілків, то вони розрослись, як дерева, і стали такими великими та гіллястими, що за ними не видно було ніяких ознак людського житла.

Близько від моєї садиби, але трохи далі в глиб острова, тяглись дві дільниці моїх ланів, які я старанно обробляв і з яких щороку збирав гарні врожаї рису та ячменю. А коли б мені треба було збільшити засів, я міг би прилучити до них ще ґрунтів, бо землі в мене було більше, ніж треба.

Крім того, у мене була ще одна садиба, де я теж мав тепер пристойну плантацію. Я мав там маленьку бесідку, як я її звав, і держав її в порядку. Завжди доглядав я живопліт, що оточував її, і раз у раз підтримував його на певній височині. Драбина завжди стояла всередині. Я доглядав дерев, що були спочатку не вищі за живопліт, а тепер розрослись і стали міцні та високі. Я завжди підрізував їх, а вони розкидали гілля й давали приємний холодок. Всередині огорожі стояв намет із паруса, так міцно укріплений на набитих для цього кілках, що його ніколи не доводилось лагодити або підновляти. В наметі я зробив собі диван чи софу із шкур убитих мною тварин та з інших м’яких матеріалів, а поверх поклав ковдру з наших корабельних запасів, урятованих мною, та велику шинель, щоб укриватись. Тут, коли мені випадало відлучатись від головного житла, я почував себе, як на дачі.

Поряд були загони для моєї худоби, тобто для кіз, і я доклав багато праці, щоб обгородити цю ділянку. Я дуже дбав, щоб огорожа була завжди ціла і щоб кози не могли поламати її. Я ніколи не кидав думати про неї, аж доки, працюючи без краю, не позабив зсередини живоплоту стільки тонких кілків і так близько один від одного, що він став більш подібним до частоколу, ніж до живоплоту. Між цими кілками ледве можна було просунути руку. Пізніше, коли всі кілки, після дощової пори, поприймались і розрослись, моя огорожа стала міцною стіною, навіть міцнішою за всяку іншу.

Це свідчило, що я не лінувався і не шкодував праці, коли бачив, що мені треба зробити що-небудь для збільшення своїх вигод. Я розумів, що, розвівши ручних тварин, я завжди матиму напохваті живий запас м’яса, молока та масла на весь час свого життя тут, хоч би й на сорок років. А мати в своєму розпорядженні кіз я міг, тільки доглядаючи свої загони так, щоб завжди бути певним, що кози в гурті. Система ця була така вірна, що коли кілки почали рости, я мусив повисмикувати деякі з них, бо понастромляв їх надто густо.

Тут же ріс і мій виноград; його я витрачав головним чином на заготівлю зимових запасів родзинок, зберігаючи їх як найкращі і найприємніші ласощі з усього мого харчу. I дійсно, то була не тільки приємна, а й цілюща, корисна для здоров’я їжа, — надзвичайно поживна й ситна.

Ця дача була на півдорозі між головним моїм житлом і тим місцем, де я покинув човен; тому я ночував тут, коли йшов до човна або назад.

Я часто відвідував свій човен і вживав усіх заходів, щоб тримати його в порядку. Інколи я для розваги катався на ньому, але не пускався в ризиковані подорожі і віддалявся від берега не більше як на два польоти каменя — так лякали мене течія, вітер та інші пригоди. Але тепер я переходжу до нового періоду свого життя.

Одного разу опівдні, йдучи берегом моря до свого човна, я був надзвичайно здивований, побачивши відбиток босої людської ноги, дуже ясно відтиснутий на піску. Я спинився, ніби вражений громом, ніби побачивши привида. Я прислухався, озираючись навколо, але нічого не почув і не побачив. Я вибіг на горбок, щоб бачити далі; спустився назад, походив берегом, але не знайшов нічого: інших подібних слідів не було. Я пішов ще раз подивитись на той слід і переконатись — чи справді це людський слід, а чи це мені тільки привиділось. Ні, я не помилився: це, безумовно, був відбиток ноги. Я ясно відрізняв п’яту, пальці, підошву — кожну її частину. Як він потрапив сюди — я не знав і не міг уявити собі. Дуже збентежений безладними думками, як розгублена, несамовита людина, пішов я додому, до своєї фортеці, не чуючи, як то кажуть, землі під собою. Я був наляканий до краю. Що два-три кроки я оглядався назад, лякався кожного куща, кожного дерева і