Читати книгу - "Напередодні Армагедону, Олег Євгенович Авраменко"

стіною біля сповідальні й дивилися поверх голів присутніх на три тіла перед вівтарем. Звістка про диво миттю облетіла весь замок, і щохвилини сюди приходили нові й нові люди, кваплячись приєднатися до імпровізованого подячного молебня за порятунок і звільнення від зла невинно загублених душ. Блакитне світло від палиці й далі розливалося під склепінням церкви і мовби огортало все довкола, що надавало дійству відтінок містерії.

„Знаєш, Інно, — звернувся я до дружини, кинувши сторожкий погляд у стелю. — Якби зараз ми були десь у лісі просто неба, я почувався б значно безпечніше, аніж тут. У мене таке враження, що кожна стіна в цьому замку нам ворожа… А ще мені не дає спокою думка, що ми пропустили щось дуже важливе. Ніяк не збагну, що саме, — і це мене бентежить“.

„Я теж про це думаю, — відповіла Інна. — І теж збентежена. Але, з іншого боку, все, що лишилося після Женеса, це перстень та палиця. Навряд чи вони приховують у собі серйозну загрозу; принаймі не більшу, ніж сам Женес, — а з ним ми якось упоралися. Щоправда, досі не знаємо, щo це за предмети і як вони діють, а незнання часто-густо породжує неусвідомлене відчуття небезпеки… У тебе є якісь міркування з цього приводу?“

„Ну, про палицю нічого певного сказати не можу — ясна річ, за винятком того очевидного факту, що з її допомогою нам удалося звільнити душі дітей герцоґа… певніше, вона сама їх звільнила, за нашого пасивного сприяння. А от стосовно персня є здогади. Схоже, це той самий талісман, що дев’ять сторіч тому захистив Бодуена де Бресі від маґії Женеса. Пам’ятаєш, у листі йшла мова про якийсь перстень, знайдений прапрадідом герцоґа при реконструкції каплиці?“

„Атож. Гадаєш, він?“

„У цьому я майже не сумніваюся. Очевидно, під час будівельних робіт гробниця була пошкоджена чи зовсім зруйнована. Може, це сталося ще раніше, а перстень знайшли тільки при реконструкції каплиці. Так чи інакше, він потрапив до рук нащадків Бодуена де Бресі, й один із них, герцоґ Олаф, необачно подарував його кровному ворогові своєї сім’ї. Женес вдався до його допомоги, коли зрозумів, що поступається нам у поєдинку. Судячи з усього, надягнений на середній палець правої руки, перстень нейтралізує будь-який маґічний вплив на людину“.

„Й одночасно перекриває їй доступ до сил, — додала Інна. — Женес був змушений зняти персня, аби знову вдатися до маґії… втім, це його не врятувало. Гадаю, що саме перстень допоміг Женесові вціліти після удару „мортири“ де Каердена. Вочевидь, він тримав його напоготові і встиг надягти, як тільки упала брама“.

„Все це дуже цікаво, — погодився я. — Та зараз мене турбує не перстень і навіть не палиця. Щось інше. Щось, пов’язане не так з конкретними предметами, як з обставинами — місця, часу, дії…“

„Отож-бо, Владику!“

„Що?“

„Башта! Ось тобі обставина дії. За тисячу років змінилося все, крім Женеса й башти. Вона знов опинилась у центрі конфлікту — і це не просто збіг обставин, тут криється щось вагоміше. Ми забули про головне: що Женес робив на башті? Шукав палицю? Навряд. Сумніваюся, що вона пролежала там дев’ять з гаком сторіч. І Рівал де Каерден уже напевно мав би забрати її звідти. Та якщо навіть палиці ніхто не чіпав, і Женес шукав саме її, це однаково не пояснює його подальших вчинків. Заволодівши палицею, він не забрався геть, а лишився на верхній терасі, щомиті ризикуючи бути поміченим, і заповзявся там чаклувати. Але чому там? Чому не в якомусь іншому місці, де йому ніхто не міг завадити? Є лише одне пояснення: те, що хотів зробити Женес, могло бути зроблене лише на башті. Він замишляв щось серйозне і дуже небезпечне… Але що?“

Ми подивилися на вплавлену в кам’яну плиту перед вівтарем палицю, що випромінювала блакитне сяйво. Це був дуже потужний і складний маґічний інструмент. Нам бракувало знань та досвіду, щоб розібратися в його функціонуванні. Ми могли лише робити припущення, покладаючись на свою лоґіку та інтуїцію…

„Саме так, — сказала Інна, відгукуючись на мої думки. — Більше нам нічого не лишається… Отже, міркуймо лоґічно. Палиця звільнила душі дітей герцоґа, зняла з них Женесове прокляття. А позаяк ми нічого з нею не робили, то її активізував і налаштував сам Женес. Навіщо? Не думаю, що він мав намір звільнити душі своїх рабів, навіть після їхньої смерті“.

„Якщо палиця налаштована на звільнення, — припустив я, — то, можливо, Женес хотів відкрити для когось шлях. Чи для чогось. Ми завадили йому, а потім мимохіть застосували вже активізовану палицю, щоб зняти прокляття з герцоґових дітей“.

„Цілком можливо. Принаймні, слід уважно оглянути башту. Ми мусили зробити це відразу“.

„То ходімо“, — погодився я і, не зволікаючи ні секунди, став пробиратися до виходу. Інна рушила за мною.

У церкві ніде було яблуку впасти, проте люди шанобливо розступалися і дивились на нас з повагою й, водночас, острахом. Опинившись на подвір’ї, ми побачили, що довкола південної башти виставлена щільна охорона, правда, вже без „ланцюгів сили“. Вартові безцеремонно віднаджували допитливих мешканців замку, які будь-що прагнули побувати на місці останньої сутички з чорним маґом.

Ми підійшли до башти з упевненим виглядом людей, яких ця заборона не стосується.

— Всередині хтось є? — недбало запитав я.

— Лише кіт ваших світлостей, — відповів один із вартових. — Він заявив, що наказ монсеньйора його не обходить, і навідсіч відмовився йти. — Вояк безпорадно розвів руками. — Ми не побігли за ним. Як відомо, коти гуляють самі по собі й не дуже зважають на вимоги людей. Особливо коти-перевертні.

— Нічого, ми його заберемо, — сказала Інна. — Нас він послухає.

Ми вже збиралися ввійти до башти, аж це ззаду нас хтось гукнув. Ми озирнулись і побачили Нікорана, що кваплячись ішов до нас.

— Нам досі щось загрожує? — спитав він, миттю відчувши нашу стурбованість.

— Не знаємо, — чесно відповів я. — Ми хочемо ще раз оглянути башту, аби переконатися, що все гаразд… чи не гаразд. Панові герцоґу ми нічого не сказали. Сьогодні він і так мав чимало клопоту.

Нікоран ствердно кивнув:

— Ваша правда, панове.

— Про всяк випадок, — зауважила Інна, — слід привести в бойову готовність замкову залогу. Ми, звісно, сподіваємося, що це фальшива тривога… а втім, хто його знає.

— Тоді ви звернулися за адресою, — сказав Нікоран. — Після смерті пана де Каердена монсеньйор доручив мені виконувати обов’язки