Читати книгу - "Багряні ріки"

античного атлета. Коли Ньєман розглядав у приймальні ректора світлини цих медалістів, його вразила якась бентежлива молода наснага, що її випромінювали їхні обличчя. Немовби втілення фізичної сили, але водночас і окремого способу мислення. Якоїсь філософії, можливо? Комісар усміхнувся молодому поліціянтові, що стривожено дивився на нього.

— А ти, схоже, непогано в цьому розібрався, — підсумував Ньєман.

— Я читаю по діагоналі. Розумію п’яте через десяте. — Тут він торкнувся кінчика свого носа. — Але в мене є нюх. Я цих фашиків здалеку чую.

— Гадаєш, Кайюа був фашистом?

— Достеменно не скажу… Це видається чимось складнішим… Але оцей міф про надлюдину, про чистих духом атлетів відгонить мені тою вічною маячнею про вищу расу й подібними балачками…

Учергове Ньєман пригадав світлини з Берлінської олімпіади, що висіли в коридорі помешкання Кайюа. За цими знімками, так само, як і за спортивними рекордами Ґернона, ховалася якась таємниця. Це все, можливо, було пов’язане між собою. Але яким чином?

— А там ніде не згадуються ріки? — запитав він насамкінець. — Багряні ріки?

— Що?

П’єр Ньєман підвівся.

— Забудь.

Поліціянт підняв очі на високого чоловіка в синьому пальті, а потім сказав:

— Чесне слово, комісаре, ви би краще доручили це якомусь студентові, комусь кваліфікованішому за мене…

— Мені потрібна думка профі. Інтерпретація, яка б лягала в рамки розслідування.

Поліціянт знову скривився.

— Ви справді гадаєте, що ця вся нісенітниця відіграє якусь роль у розслідуванні?

Ньєман узявся рукою за край скляної перегородки й схилився над хлопчиною.

— У розслідуванні кожен елемент грає свою роль. Немає випадковостей, немає некорисних дрібниць. Усе функціонує, як структура атома, розумієш? Читай далі.

Ньєман пішов, покинувши молодого поліціянта з виразом неабиякого спантеличення на обличчі.

Вийшовши надвір, комісар помітив у студмістечку далекі зблиски телевізійних прожекторів. Примружившись, він вирізнив худорляву постать ректора університету Венсана Люїза, який стояв на сходах перед будинком і белькотав щось заспокійливе. Ньєман упізнав характерні логотипи телеканалів: регіональних, національних і навіть із Романдії[50]… Журналісти юрмилися довкола ректора, засипали його запитаннями. Почалося: мас-медіа навели свої об’єктиви на Ґернон. Новина про вбивство розійдеться по всій Франції, і ціле містечко охопить паніка.

І це лише початок.

37

Уже в дорозі Ньєман подзвонив Антуанові Реймсу.

— Є новини про англійця?

— Я саме в лікарні. Англієць досі не прийшов до пам’яті. Лікарі налаштовані доволі песимістично. Посольство Великої Британії спустило на нас цілу зграю адвокатів. Прибули просто з Лондона. Журналісти теж тут. Ти навіть не можеш собі уявити, що тут коїться: хай що б ти не думав — усе набагато гірше.

Супутниковий зв’язок працював бездоганно. Голос Реймса був кришталево-чистий.

Ньєман уявив свого начальника в шпиталі Отель-Дьє на острові Сіте й пригадав себе самого, пригадав, як у лікарняних палатах допитував постраждалих від кулаків сутенерів повій з опухлими мармизами й розсіченими бровами. Він побачив перед собою й закривавлені обличчя підозрюваних, які сам же й підрихтовував. Побачив руки, прикуті кайданками до ліжка, і веремію миготливих вогників у мертвотній блідості кімнати.

Перед очима його постала паперть Собору Паризької Богоматері, така, якою він бачив її, коли о третій годині виходив із Отель-Дьє в ясну порожнечу ночі, знесилений, розбитий. П’єр Ньєман був войовником. І спогади його ряхтіли зблисками криці й полум’ям бойовиськ. Раптом він відчув страшну тугу за таким способом життя, якого мало хто прагнув, але який був єдиним сенсом Ньєманового існування на цій землі.

— А як твоє розслідування? — запитав Реймс.

Голос його звучав не так різко, як під час попередної розмови: професійна солідарність, роки спільної праці й давня приязнь узяли гору.

— Маємо вже два трупи. І жодної зачіпки. Та я йду по сліду. І я знаю, що на правильному шляху.

Реймс нічого не відказав, але Ньєман відчув, що це мовчання означає довіру. Комісар запитав:

— А що там з моєю справою?

— Якою твоєю справою?

— Я питаю, чи у нас в конторі не відкрили провадження у справі того хулігана.

Реймс понуро реготнув.

— Ти про відділ внутрішніх розслідувань? Вони вже довго чекали на таку нагоду. Можуть собі дозволити почекати ще трохи.

— Чого почекати?

— Почекати, доки твій англійчик не гигне. Щоб тоді звинувати тебе в убивстві.

Ньєман дістався Аннесі близько одинадцятої години вечора. Він їхав довгими освітленими алеями, густо обсадженими деревами. Сяйво ліхтарів пестило листя, що мінилося, наче клаптики муару. У глибині кожної алеї, немов у світляному стовпі, поставали невеличкі споруди: кіоски, фонтани, статуї. Здалеку, на відстані кількох сотень метрів, вони здавалися крихітними фігурками з музичної шкатулки або ж зображеннями на ґратках радіатора. Немовби місто ховало свої скарби в скринях із каменю, мармуру й листя, наставлених у скверах і на майданах.

Комісар їхав уздовж каналів, завдяки яким Аннесі трохи скидалося на Амстердам. Удалині канали впадали в озеро, другий берег якого світився яскравими вогнями. Важко було повірити, що лише за кількадесят кілометрів звідси лежить Ґернон — із трупами й нелюдом-убивцею. Ньєман заїхав у житловий район міста. Вулиця В’язів. Бульвар Вовер[51]. Провулок Дужих Вітрів. Ці назви, либонь, відлунювали мешканцям Аннесі мріями про білокам’яні палаци, символами могутності.

Ньєман зупинив машину перед в’їздом до провулку, що круто йшов униз. Високі будинки, пишні й гнітючі воднораз, стояли майже впритул один біля одного, розділені садками, що ховалися за мідно-зеленими мурами.

Будинок, який він шукав, виявився кам’яницею з довгастим дашком над ґанком. Поліціянт двічі натиснув на ромбічної форми дзвоник, кнопка якого зображала зіницю. Нижче, на табличці з чорного мармуру, був напис: «Доктор Едмон Шернсе. Офтальмолог-хірург».

Відповіді не було. Ньєман поглянув на замок. Той не становив серйозної перешкоди, і комісар був не від того, щоб ще раз удертися до будинку. Він спритно підчепив зубчики в замку й за якусь мить опинився в передпокої з мармуровою підлогою. Стрілки на стінах показували напрямок до чекальні — уздовж коридору, ліворуч, але поліціянт поглянув праворуч, і його очі спинилися на інших дверях, оббитих шкірою.

Кабінет лікаря. Ньєман повернув ручку й зайшов до видовженої кімнати, а скоріше просторої веранди, стеля й дві стіни якої були повністю зі склоблоків[52]. Десь у темряві чути було дзюрчання води.

Ньєманові знадобилося кілька секунд, щоб у дальньому кутку приміщення розгледіти постать, яка схилилася над раковиною.

— Лікарю Шернсе?

Чоловік обернувся й поглянув на поліціянта. Ньєман підійшов ближче. Першим, на що він звернув увагу, були руки лікаря — засмаглі, поцятковані коричневими плямками, із мереживом вен, що бігли до дужих зап’ястків. Руки зблискували під струменями води, скидаючись на коріння старого дерева.