Читати книгу - "1793"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ти не спиш?
Та відповідає не зразу.
— Ні. Тяжко заснути, хоч який довгий робочий день…
— А хто ці дві, що їдять з нами?
Юганна зітхає, мабуть, розмірковує, що краще — спробувати все-таки заснути чи розважитися розмовою. Зважується на друге.
— Одну звуть Ліса. У неї не всі вдома. Була заміжня, але кажуть, що чоловік довів її до божевілля. Якось її зловили в місті, ходила вулицями зовсім гола. Могли відвести в лікарню у Данвікен, але послали сюди. Пряде не досить швидко. Уже зовсім худа, у нас тут закладаються, чи дотягне до осені. А на те, що до першого снігу доживе, вже ніхто й не ставить.
— А стара?
— Ми її звемо Вівцею, бо кучерява, як вівця, і нічого не каже іншим, тільки дякує, і так тоненько, що схоже на мекання. Вона тут найдовше. Постійно говорить сама з собою і з кимось, кого тільки вона бачить. Вона ще пам’ятає часи, коли тут був тільки маєток Альстедта, і ні церкви не було, ні прибудов. Ми ж тут розділені — блудниці й злодійки в нашому крилі, а в кого тяжчі злочини — ті в іншому. Вівця багато років була в тому крилі, тільки недавно перевели її до нас, бо вже геть стара стала. Тут уже буде, доки винесуть…
— А що вона зробила, що її так покарали?
— Кажуть, що втопила своїх дітей у криниці.
Обоє кілька хвилин лежать мовчки.
— Юганно, я не можу тут залишатися.
Та нічого не відповідає.
— Має бути якийсь спосіб втекти звідси.
У відповідь чує гіркий сміх.
— Уже немає. Торік кілька дівок з іншого крила тікали. Спиляли ґрати на одному вікні, семеро зважилося стрибати й бігти до мосту. Був великий скандал, і тоді я єдиний раз бачила тут самого інспектора. У нього гарний голос, але тоді весь час лаявся. Перевірили всі ґрати, познімали іржаві, замінили новими, перелічили всі ключі й поставили більше вартових. Тих, хто лише подивиться кудись не туди, зразу б’ють канчуками. Відтоді ми тихо-мирно сидимо за своїми верстатами. І більше ніхто не зміг утекти.
Анна Стіна відчула, що її надія відлітає, мов метелик, або полум’я, яке гасить протяг. Після нетривалої мовчанки Юганна шепоче:
— Насправді — змогла ще одна. Її звали Альма. Альма Ґуставсдоттер. Вона працювала разом з Вівцею, а потім на її місце прийшла я. Але ніхто не знає, як їй це вдалося. І ще одне: звичайно не так і багато часу потрібно, щоб утікачки знову опинилися тут. Пальти знову зазирнуть у ті самі квартали, знову прив’яжуть мотузку на руку, і ось вони знову за тими самими верстатами і роблять те саме, що й раніше. Окрім Альми. Її не стало. І ніхто не знає як.
З затоки почулося рипіння весел. Мая Кнапп завжди казала, що то плачуть душі потонулих моряків, які з глибин просяться назад, на рідну землю.
8.
Лише через два тижні Анна Стіна побачила Дракониху. Власне, цілком можливо, що вона бачила її і раніше, навіть коли навмисно шукала її очима, але просто не впізнала. Її колись високе тіло тепер зігнулося, одна нога викручена всередину в неприродному положенні, і їй доводилося широко розставляти ноги під час ходьби. Кожен шматочок шкіри, який визирав з-під одягу, досі був синій, блакитно-червоний чи жовто-зелений. Здається, її досі трусило. За кілька днів Карін перетворилася на бабу. Анна Стіна зустрілася з нею поглядом — не схоже, що Дракониха її впізнала. Якщо вона не перестане труситися, то не зможе прясти й купувати їжу, а на прикладі декого зі своєї зали Анна Стіна бачила, до чого це призводить. Вони стають повільними, все менше рухаються, невдовзі просто апатично сидять і майже не прядуть. Трохи починають щось робити, тільки коли наглядачі пригрозять нагайкою. Менше прядуть — менше заробляють, не можуть купити їжі, і зрештою від людини залишається костур. Потім їх відводять у в’язничну лікарню, але це просто коротка зупинка перед останньою путтю — на цвинтар.
Анна Стіна вже давно носила з собою шматочок сиру й хліба за відворотом рукава і, якось у дворі проходячи повз Дракониху, спробувала їй передати, щоб наглядачі не побачили. Перелякана Карін відсахнулася, як від чорта. Мабуть, головний наглядач Петтер Петтерссон дуже пишається собою — аякже, так нажахав балакуче дівчисько. Час від часу він підкрадався до неї і гучно кричав над вухом: «Бу!» Його приятелі-наглядачі сміялися, звісно, але вони все-таки трохи кращі за цього монстра. Щодня когось карають, щодня комусь помалюють спину канчуком, але ніхто від цього не одержує стільки насолоди, як Петтерссон.
«Уже й на неї роблять ставки», — шепоче Юганна. Не їсть взагалі нічого, навіть не боронить своєї порції, коли інші жінки забирають з миски. Якщо проживе ще два тижні, буде диво. Для Анни Стіни це було зайве підтвердження того, що вона й так знала. Дракониха просто пережила все це дуже швидко, але багато з цих жінок і дівчат пройдуть цей самий шлях. Просто трохи повільніше. І навіть якщо когось випустять звідси, вийде вона на волю вже не живою людиною. Принаймні не в повному розумінні цього слова. Усі вони помирають всередині, навіть якщо тіло рухається. У такому стані вони тільки й годяться, що для роботи на мануфактурах. Вона не допустить цього. І перша фаза звільнення — та сила, яку вона відчула в собі, коли спостерігала екзекуцію Драконихи. Можливо, вона допоможе їй пережити все. Хоч ціна й зависока…
Тільки вночі у темній залі під акомпанемент плачу й скриків вона може відверто говорити з Юганною. Поки що подругами вони не стали. Юганна певна, що Анна Стіна теж це знає. Дружба — слабка ланка, дірка в стіні, через яку можуть до тебе дотягтися небезпечні речі. Сильний особистий зв’язок — майже завжди підґрунтя для неспокою і зради. Вони вдовольнялися взаємною повагою.
Юганна знала про дівчину, якій вдалося звідси вибратися, і Анна Стіна купила собі інформацію, яка могла їй коштувати значно дорожче. При цьому вона вже не боялася, що сусідка її видасть, — це теж немало.
— Розкажи про дівчину, яка
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «1793», після закриття браузера.