Читати книгу - "Донька темряви, або Я Вам не дружина, Пане Синя Бородо, Камі Мир"

– Ти збираєшся мене покинути?

Земля ніби пішла з-під ніг, відчуття зради почало розтікатися від серця по всьому серцю. Навіть якщо це не так, вона посіяла в мені сумніви, а вони гірші за моментальну зраду: гризуть повільно, довго, поки не залишиться нічого крім підозр і очікування переломного моменту.

– Іриніє, ну чого ти? Просто я теж не вічна.

– Ізумі, ти безсмертна первородна Темрява.

Вона посміхнулася, але не схоже на те, що збирається пояснювати. Та й встигла б? За вікном знову пролунав вибух. Брюнетка, що тільки-но прийшла до тями, навіть не ворухнулася, а я побігла до віконної рами, за якою виднівся чорний туман, що трохи приховував наступаючих темних істот.

І де джерело вибуху? Де цей чортів улюбленець моєї матері?!

– Залишайся тут. Я швидко розберуся з усім і повернуся.

Невже він не розуміє погроз? А може, просто уявив себе безсмертним? Ну нічого, я йому крильця вкорочу. Нема чого моїй родині загрожувати!

Вибігши надвір, поглядом оцінила обсяг роботи. Щось маленька у Ругуна армія… Так, на один зубок.

Посміхаюся і дістаю з волосся товсту, довку та гостру шпильку і верчу в руці, намітуючи план подальших дій. Трохи насторожувало те, що монстри не намагалися підійти ближче. Пастка?

– Зупинися, – поклав мені на плече свою руку Хайден. – Ближче вони не підійдуть та й на моїй території напасти на моїх близьких та робітників не зможуть.

– Звідки така впевненість?

– Не впевненість, а магія. Вона діє, поки один із нас залишається у замку.

– Один з нас?

– Із князів. Після весілля ти теж стала носієм сили князя.

– Ти впевнений, що він не зможе розвіяти це закляття?

– Не довіряєш?

– Як то кажуть, довіряй, але перевіряй.

– Гаразд, є справа важливіша. Тенебріс оточило безліч породжень темряви. Люди перелякані, але що найважливіше, ці істоти начебто готуються до атаки.

– Що? Маячня, їх не може бути так багато, та ще й щоб оточили всю округу.

– Я теж не повірив би, якби мені про це розповів хтось підозрілий. Хтось один має піти та розібратися з ними.

– І ти пропонуєш мені покинути Ізумі тут наодинці і поїхати рятувати людей, яким я нічим не зобов'язана? Наскільки пам'ятаю, раніше я казала, що не є героєм.

– Іриніє, я просто даю тобі вибір: піти та діяти чи залишитися відсиджуватися тут. Вирішувати лише тобі.

Так, залишатися в безпеці, поки хтось розважається, мені не до вподоби. Та й на монстрів темрява не завжди діє, тож у мене є те, чого немає у Хайдена – досвіду та бійцівських навичок. Тільки чому я маю йти, кинувши тут мою Ізумі, заради якихось людей?

– Тоді я виїжджаю на допомогу тенебрісцям?

– Якщо з Ізумі хоч волосинка впаде, тобі не жити! – погрозливо дивлюся на друга і забігаю до замку, підходжу до найближчої заначки зі своєю зброєю, беру арбалет, пару кинджалів, кілька сюрикенів та один пістолет – навіть не знаю, як і яким чином Кієра його створила, але він мені знадобиться.

Очі киріоса Байса збільшувалися з кожним новим предметом дедалі більше, але спитав він у мене тільки про пістолет.

– А що це?

– Вогнепальну зброю. Розробка моєї помічниці.

Про те, що вона підглянула її зі свого минулого життя, краще промовчати. Тим більше мені й самій не зовсім зрозуміло, звідки власниці-засновниці «Пейсто» відома ця технологія.

Не знаю, чи-то я хотіла князя налякати, чи-то справити враження, але факт залишається фактом: я вистрілила над його плечем, потрапляючи в надто сміливого ачері – духа у вигляді скелета дитини. Звичайно, куля пройшла наскрізь і потрапила в живішу істоту. Ну що ж, зате я переконалася в одній своїй здогадці.

– Де Кіера? Мені знадобиться її порошки та зілля, тому що не у всіх чудовиськ є плоть.

– Ось! – тицьнув у спину мішечком Лукас.

– Темрява тебе потягни! А ти звідки? – тримаючись за серце обертаюсь і дивлюся у вічі безсовісному вампіру.

– Кіера залишиться тут, але я піду з тобою.

– Коли я казала, що збираюся брати із собою хоч когось?

– Іриніє, не упирайся. Візьми Лукаса та Кіану з собою.

– Хайдене…

– Це не обговорюється.

До певної міри він дійсно правий. Тенебріс великий, якщо його справді оточили, то одна я можу і не впоратися.

– Гаразд, – все ж таки погоджуюсь, приймаючись прикріплювати пістолет і сюрикени до джинсів, а кинджали заправляю в чоботи. Арбалет зі стрілами понесу на плечі інших варіантів немає.

Все ж таки Кіера – вражаюча дівчина. Знайшла навіть кравчиню, що займається виготовленням одягу, який був нам звичним у минулому житті. Потрібно буде переманити цю Кассіопею Бірс у наші ряди, дуже мені подобаються пошиті нею чорні джинси і червона сорочка: тепло, зручно і нічого не заважає.

– На кого чекаємо, кличте Кіану, поки я не передумала, – поправляю окуляри, що оберігають від чужих зіткнень з моєю свідомістю і складаю руки на грудях.

Вампірша прийшла швидко, та ще й у всеозброєнні: глибоке декольте, коротка спідниця, розпущене волосся, палаючі очі.

– Кіано, ти ж в курсі, що ми не на конкурс краси збираємося? Тобі буде зручно пересуватися в такому вигляді?

– Так, так, я готова! – посмішка у неї була аж до вух. Прямо як мстива змія… А! Так вона сподівається там зустріти Робіна і показати, що він втратив разом із своєю вірністю.

– Гаразд, тоді гайда вперед. Сподіваюся коней запрягти змогли і без моїх вказівок.

– Ви вмієте їздити верхи?

Навіть не знаю, чому це так дивує Лукаса. Чому я можу бути небезпечною та підозрілою, але не вміти їздити верхи? Як я тікати після капості буду? Своїм ходом через ліси проти швидкісних вампірів? Я, звичайно, вибачаюсь, але це як мінімум дурість, а як максимум – коктейль самовпевненості, героїзму та ідіотизму, які мені зазвичай не властиві.

– А що, у вас є їздові вампіри?

Чоловік Кіери, здається, образився, але невдоволення в обличчя не висловлював – пішов кудись пихкаючи собі під ніс. Хайдена побоявся чи дещиця переживання за людей зіграла роль?