Читати книгу - "Прикинься моїм хлопцем, Альма Лібрем"

На жаль, просто посидіти в кімнаті мені не дали. Вже хвилин через тридцять мама зазирнула до мене і невдоволено поцікавилась:

– Ти так тут і сидітимеш?

Я промовчала, хоча дуже хотілось припинити цю гру і сказати їй все, що я думаю про цю дачну затію.

– Ходімо, поїмо, – примирливим тоном промовила мама. – Слухай, я знаю, що ти сердишся, але ж ми не бажаємо тобі зла, – вона сіла біля мене і обійняла одною рукою. – Любаво, я в твоєму віці теж протестувала і була впевнена, що батьки мене геть не розуміють. В чомусь це була правда, в чомусь вони помилялись, в чомусь я… Іноді ми просто не могли знайти спільну мову. Ми з татом не бажаємо тобі поганого, просто хочемо, щоб ти була у цілковитій безпеці.

– На дачі під замком. В цьому болоті!

– Зате на природі! І це ж не назавжди, – зітхнула вона. – Побудеш трохи… а твій Свят нікуди не подінеться. Просто перше кохання завжди мов те болото.

– Того ви вирішили витягнути мене з однієї трясовини і запхати до іншої, так, мам?

– Любаво, ти перебільшуєш.

– Ти ж знаєш, що ні!

– Любаво…

– Мам, я не хочу про це говорити, – я відвернулась. – І їсти я теж не хочу.

– Ти вже все одно тут, піди хоч на вулицю. Там подуєшся, то хоч з користю для здоров’я, бо на свіжому повітрі.

Я не стала говорити, що думаю про таку насильницьку користь для здоров’я, просто скочила на ноги, не стримуючи свій гнів.

– Піду погуляю, – кинула я роздратовано. – Не губіть.

Мама не стала мене зупиняти. Зазвичай я стирчала у нас на подвір’ї, тож переживати взагалі нема за що. От тільки цього разу я вийшла за межі воріт і пішла дорогою до лісу, що маячив неподалік.

Остання хата лишилась за спиною дуже скоро. Я продовжила крокувати, забувши навіть про свій страх заблукати у місцевому лісі. Чи втрапити у трясовину, наприклад… Ні, йшла, звісно, стежкою, але дачний ліс настільки мене лякав, що я не сумнівалась в можливості не знайти звідси виходу, навіть якщо йти завжди по прямій і нікуди не звертати.

Дорога йшла вгору, на пагорб. Я сподівалась, що там принаймні сухіше, тож прискорила крок… І раптом телефон у мене в кишені задзвенів.

Я вражено добула його з кишені. Зв’язок з’явився! І одразу ж, ніби мені нарешті всміхнулась доля, подзвонив… Свят!

Від радості я спочатку навіть промахнулась повз кнопку прийняття виклику, але зрештою все-таки змогла відповісти нормально.

– Привіт, – голос трішки тремтів, але я намагалась тримати себе в руках.

– Привіт, – озвався Свят. – Ти там як? З учора пропала, на повідомлення не відповідаєш…

– Я на дачі!

– Ти ж туди не хотіла?

– Та хто б мене питав! – видихнула я. – Тут ні інтернету, ні нормального телефонного зв’язку. Я в ліс пішла прогулятись… А тут ти дзвониш.

– Мені прилетіло повідомлення, що ти знову в мережі, бо я набирав, а ти не відповідала. То ти в порядку? Батьки, я бачу, лютували…

– В порядку, якщо об’єктивно. А якщо суб’єктивно… Мені тут погано, – зізналась я. – Але я навіть не знаю, як звідси можна поїхати. Це не дача, а якесь провалля. Транспорт нормально не ходить, і… І мені самій страшно.

– Хочеш, я заберу тебе звідти?

Питання застало мене зненацька.

– Забереш? – прошепотіла я.

– Так, – кивнув Свят. – Ти ж знаєш адресу? Що це у вас там за село, яка вулиця, який будинок. Я за тобою приїду, і ми разом виберемось. Згода? Ну, або я познайомлюсь з твоїми батьками, вони зрозуміють, що я нормальний, і перестануть забороняти нам з тобою спілкуватись і тріпати тобі нерви.

Якби ж справа була тільки в Святові! Здається, наш з батьками розкол – набагато глибше, аніж просто невдоволення тим, що я маю хлопця.

– Не треба з ними знайомитись. А на рахунок адреси… Не впевнена, що готова так тебе напружувати, Святе. Забудь. Я перетерплю тут дні три, а потім…

– Ніяких потім, – він був налаштований гранично рішуче. – Кажи адресу. Я не можу тебе там лишити, одну серед боліт і лісів дачі.

Я розсміялась і, не стримавшись, все-таки назвала і селище, і вулицю.

– Шістнадцятий будинок. Білий такий, на дві половини, – пояснила нарешті. – Але може все-таки не треба?

– Треба, – відрізав Свят. – Чекай на мене. Я скоро буду.