Читати книгу - "Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська"

Каміла

- Можна? – відчиняю двері та зазираю до кабінету після короткого стуку.

- Звісно. Усе зібрала? – запитує, втомлено проводячи по обличчю долонею.

- Так. Тату… - роблю глибокий вдих та кілька кроків вперед, обпираючись долонями в спинку стільця перед широким робочим столом. – Можемо поговорити?

   Більше відтягувати немає куди. Слова Олесі, сказані мені наодинці, виїдають зсередини уже тиждень.

«- Сподіваюся, ти розумієш, як тобі пощастило, - лунає за спиною, поки спостерігаю, як Адам та Ніка кидаються опалим листям на задньому дворі.

- Ти про Адама? – запитую розгублено, коли вона стає поруч, хоч і розумію, що мова про нього.

- Інколи мені здавалося, - ігнорує моє безглузде запитання, - що він не встиг побути дитиною, тому не може спокійно пройти повз них, або ж досі не подорослішав. Та я помилялася. Мабуть, ще досі не зустрічала більш відповідальної та категоричної людини, як Адам, хоч він і намагається справити інакше враження при першому знайомстві.

- Навіщо?

- Він сам розповість, коли прийде час.

- Не зовсім впевнена, що він прийде… - майже шепочу від гіркого клубка, що стиснув горло.

- Ти що, помираєш? – розвертає мене за плече обличчям до себе.

- Гірше, - вирішую зізнатися, - заручена з іншим чоловіком. Весілля через два місяці… - швидко скидаю сльози зі щік.

- Він знає? – у голосі суворість, від якої стає зовсім незатишно.

- Лише про наявність нареченого, якого нав’язали батьки. І я зовсім не впевнена, що зможу вплинути на їх рішення…

- Послухай, якщо ти його кохаєш – скажи. Зізнайся сама, поки не пізно і він не дізнався про це від когось іншого. Я нічого йому не скажу, це ваша справа. Дам лише пораду: не дій у нього за спиною, тому що окрім усіх його позитивних якостей є та, яка шкодить йому ж самому – безкомпромісність. Пробачати він не вміє.»

- Це не зачекає до твого повернення? У мене зараз дуже багато роботи. Артур натворив справ… Тепер увесь бізнес під загрозою.

- Що трапилося? – дивує батькова відвертість. Важко не помітити, який він виснажений. Тиждень його практично не було вдома, тому зараз чи не єдина можливість нарешті поговорити, зібравши усю сміливість у кулак.

- У двох ресторанах, - відкидається на спинку крісла та прикриває очі, - він організував підпільні казино, які працювали після закриття. Ділитися прибутком з потрібними людьми, як з’ясувалося, він відмовився. Тепер усю мережу трясуть нескінченними перевірками.

- Ти знав про це? Дозволив йому? – від підозри усе всередині обдає холодом.

- Я так справи не веду, Каміло, - різко вирівнюється та майже гарчить, від чого я здригаюся. – Ми впораємося, усе виправимо, - наче переконує сам себе, - юристи уже працюють. Злиття з Двораками…

- Я не хочу виходити заміж за Давида! – випалюю, не бажаючи далі слухати про його плани з майбутніми родичами.

- Що за маячня? – зривається на ноги, поки інстинктивно роблю крок назад. – Усе давно вирішено. Тебе все влаштовувало протягом року, що зараз змінилося?

- Він погана людина і, швидше за все, інша жінка чекає від нього на дитину! І я його не кохаю!

- Не кохаєш? – з нього виривається якийсь приречений сміх. – Кохання і не потрібне, щоб виконати свій обов’язок перед сім’єю, яка забезпечила тебе добробутом та достатком. Вистачить і поваги один до одного та спільні цілі. І з його потенційним батьківством усе вирішимо. Ми з ним це вже обговорили, - розумію, що моя надія у цей момент лускається, як мильна бульбашка. Відчай стискає усе єство... Він не дасть мені свободи...

- Ви не зможете затягнути мене під вівтар силою! – вперше підвищую голос, намагаючись докричатися, адже мене ніхто не чує.

- Відмовишся від своїх обов’язків, - впирається долонями в стіл та говорить моторошно-спокійно,  – і ти більше не частина нашої сім’ї. Добре подумай, Каміло, перш, ніж створювати бунт на кораблі, на якому сама ж пливеш. Тобі час.

   Саме цього я й боялася. Відтягувала розмову, адже наперед знала чим вона закінчиться. Їм байдуже. Абсолютно немає діла до моїх почуттів та думок, поглядів на життя, інтересів, бажань. Усе, що їх цікавить – гроші та статус у суспільстві. Ненавиджу це життя! Якщо у мене колись з’являться діти – я зроблю усе навпаки.

   Нервово підхоплюю валізу та мчу вниз сходами. Від образи та безвиході на очі знову навертаються сльози. Відчуваю себе якоюсь деталлю великого механізму, яку створили лише з однією метою – виконувати свою функцію, адже більше ні для чого вона не придатна. Навіть якщо я піду з дому, то куди і як бути далі? Я й справді безпорадна.

- Міло, доню, що трапилося? Все добре? – запитує Данило Якович, забираючи валізу з моїх рук.

- Ні, - мукаю, хитнувши головою. Міцно притискаю пальці до повік, аби не почати знову ревіти.

- Ходи сюди, - за мить мене огортають теплі обійми, - усе налагодиться. Твій батько не такий сухар, яким хоче здаватися, - звісно, не сухар, а бездушна брила – додаю про себе. – Поїхали?

   Від цих обіймів стає ще гіркіше. Душу чергову хвилю сліз та сідаю в авто, абсолютно не розуміючи, що мені з усім цим робити.

***

- Ти що, плакала? – після короткого поцілунку Адам відразу пильно вглядається у моє обличчя.

- Не виспалася, - тулюся до його грудей, аби не дивитися в очі. Три дні… Це все, що у нас залишилося. Егоїстично відтягну термін цієї розмови, аби лишити у спогадах усе, що трапиться між нами за ці дні. Тоді я зізнаюся. Розповім про весілля та розмову з батьком. А зараз я не маю наміру це руйнувати. Розтягну кожну мить, аби надихатися ним, дозволю собі ще трохи спалахувати від його поцілунків, відчувати тепло його гарячих долонь, які так ніжно торкаються моєї шкіри, розпалюючи справжні пожежі та бажання навічно залишитися у його обіймах… І якщо я не згорю, то грітиму себе цими спогадами, коли трапиться неминуче.