Читати книгу - "Реквієм блондинкам"

І я легенько погладив її руку, розмірковуючи над тим, яка ж вона все-таки гарна.

— Ми тепер із вами партнери, — додав я. — І я, звісно ж, старший. А як я сказав, так і буде.

— Гадаю, що тепер просто мушу дозволити вам чинити по-своєму, — ліниво озвалася вона. — Так, я визнаю, що наробила купу дурниць, тож тепер ні в що не втручатимусь.

— Нарешті ви порозумнішали, — зауважив я. — Тож тепер ви не вправі ні в чому мені відмовляти.

— Так-таки ні в чому? — глузливо перепитала вона.

— Ні в чому, — з притиском сказав я, підсовуючи руку їй під шию і злегка піднімаючи її голівку, що тепер покоїлася у вигині моєї руки, й обличчя наші були в небезпечній близькості.

— Це вас непокоїть?

Вона серйозно глянула на мене.

— Та ні! Гадаю, що ні!

— Ви впевнені? — сказав я, цілуючи її в губи.

Вона притягнула мою голову до себе.

— Мені це навіть сподобалося, — м’яко сказала вона. — Повторімо?

* * *

Наступного ранку об одинадцятій ми попрямували в контору Одрі, щоб як слід спланувати наші подальші дії.

— Тож погляньмо, що ми маємо, — сказав я, щойно ми вмостилися у крісла.

— Існує певна ймовірність того, що Вулф спробує покласти край нашому розслідуванню. Не знаю, як на це подивиться полковник Форсберг. Можливо, він мене відкличе. Якщо це станеться, облишу працювати на нього. Я вимантачив у Вулфа дві штуки, і цього нам поки що повинно вистачити. Наша справа — знайти вбивцю Мерієн, і ми його знайдемо. Я розділю наші дві штуки на три рівні частини, щоб у кожного з нас була якась копійка, однак маємо діяти швидко і розплутати справу до того, як у нас скінчаться гроші. Чи ви з Реґом пристаєте на таке?

— Але хіба ж це не глупство — полишити роботу в Бюро міжнародних розслідувань? — спитала Одрі доволі стурбовано. — Робочі місця не ростуть на деревах, і ти би міг...

— Побачимо, — втрутився я. — Може, Форсберг ще мене й не відкличе. Він отримав аванс від Вулфа і може надати мені свободу дій. Так чи інакше, я мушу дочекатися подальших розпоряджень. Хоча в принципі мені все одно. Я навіть не проти розслідувати справу на свій страх та ризик. Утрьох ми б могли непогано все організувати. Але нас поки що цікавить інше. Обговорімо справу, щоб з’ясувати, що в нас є.

— Не так вже й багато, — похмуро зауважив Реґ. — Здається, ми поки що не просунулись ані на крок.

— І я вам поясню, чому. Досі ми зосереджувались лише на виборах. Але припустімо, що викрадення не мають нічого спільного з виборами!

— Але ж вони з ними пов’язані! — запротестувала Одрі.

Я заперечно хитнув головою.

— Тут нема жодної прямої залежності. А що, як абстрагуватись від виборів? І забути про Вулфа, Еслінгера та Мейсі. Тож почнімо все з початку. У місті зникають чотири дівчини. Немає жодної зачіпки, окрім черевика однієї зі зниклих дівчат, знайденого в порожньому будинку. Тоді щезає й п’ята дівчина — точнісінько так, як і попередні чотири — тільки цього разу нам вдалося виявити тіло, бо вбивця не встиг його сховати. Якщо б ми не потрапили в той будинок саме вчасно, то так ніколи і не дізналися б, що сталося з Мерієн. Вона би просто зникла, як її попередниці. Цілком можна припустити, що й ті чотири дівчини були задушені так само — і навіть в тому самому будинку. А це вже хоч щось, чи не так?

— Гадаю, що так, — із сумнівом у голосі озвалася Одрі. — Це нас на щось наштовхує, але не надто допомагає.

Я підійшов до її стола і всівся поруч.

— Накидаймо все це на папері, — запропонував я, беручи олівець. — Обсудімо спершу дівчат. Що ми знаємо про них?

— Що всі вони — звичайнісінькі дівчата, — сказав Реґ. — І що тут такого? Для чого комусь їх вбивати?

— Всі вони — блондинки, — дописав я олівцем. — Можливо, це й несуттєво, однак відзначити це не завадить. Усі вони молоді і належать до одного кола — окрім Мерієн.

Я витріщився на папір, а тоді додав:

— Це не надто далеко нас веде, еге ж?

— А я би хотіла знати, як вбивці вдавалося переконувати їх усіх іти разом із ним в полишений будинок. На мою думку, треба бути вже зовсім безголовим — погодитися йти в нежилий, мало не примарний будинок... хіба що ти повністю довіряєш своєму супутникові! — зауважила Одрі.

Я витріщився на неї.

— Та-ак, — сказав я, — в цьому щось є! Бо хтось таки зателефонував Мерієн і запропонував зустрітися саме в тому будинку. Ми знаємо про цей дзвінок і маємо адресу, нашкрябану в блокноті. Чому вона пішла туди, навіть не повідомивши мені про це? Адже вона знала, як зі мною зв’язатися!

— Вона не повідомила вам, бо знала людину, котра їй зателефонувала, й гадала, що їй можна довіряти! — сказала Одрі, і всі барви враз полишили її обличчя.

— Тед Еслінгер, — м’яко сказав я. — Він був єдиний, окрім Реґа, Вулфа та мене, кого вона знала в цьому місті!

— Інші дівчата також добре знали Теда, — сказав Реґ, і очі його загорілися. — Усі вони доволі добре його знали, щоб податися з ним в порожній будинок — якщо те, що він їм наплів, було достатньо переконливим.

Одрі схопилася з місця і почала гарячково міряти кроками кімнату.

— Але це ж безумство, — сказала вона. — Він не міг цього робити! Навіщо? Цього просто не може бути! Це ж безглуздо!

— Заспокойтеся, — закликав її я, запалюючи сигарету і глибоко затягуючись димом. — Ми ж і не стверджуємо, що це Еслінгер. Лише припускаємо, що це може бути він.

— Цей хлопець завжди упадав за дівчатами, — сказав Реґ із ноткою гіркоти в голосі. — Але мені незрозуміло, навіщо йому було їх вбивати? Який мотив?

— А я цьому не вірю, — заявила Одрі. — Я знаю його все своє життя. Тед — не вбивця! Я впевнена, що це не він.

Я сидів, замислившись. Збудження поступово оволодівало