Читати книгу - "Гумовий Київ рожевих мрій"

Він схлипнув, і очі його зволожилися від сліз.

— Але навіть це ніщо, порівнюючи з тим, що я житиму далі. Жити, відчуваючи сором і мерзоту на душі від того, що зрадив тебе. Тавро негідника вб'є мене.

Він закрив обличчя руками і заридав вголос:

— Боже, за що мені це? Завжди я був правильною людиною, не заслуговую такого горя.

Світловолосий підсунувся ближче і, обійнявши його за плечі, прихилив голову до своїх грудей.

— Тому ти і обраний, що ти праведний. Це не покарання тобі, але випробування. До зірок шлях лежить крізь терен. Якщо ти обрав цей шлях, то, як би тобі не було важко, а слід йти вперед.

У іншому світі ми будемо щасливі. Там на нас чекає справжнє життя. Не рівня цій прелюдії. Ми будемо проводити вічність разом, розмірковуючи і втішаючись присутністю один одного. Ми будемо зустрічати біля брами Божої званих гостей. Спів херувимів буде пестити наші вуха. Ми будемо щасливі — я присягаюся тобі в цьому, але, щоб все це сталося і почалась новітня історія землі — нове, для душ терплячих та чекаючих, життя — потрібно зробити це.

Чорноволосий трохи заспокоївся і, м'яко звільнившись з обіймів свого наставника, знову підпер рукою підборіддя і втупився заплаканими очима в місяць.

— Не треба думати про несуттєве. Думки про це тільки заплямовують твої чисті наміри.

І лагідний та тихий голос продовжував:

— Думай про те, що станеться потім. Вважай, що все, що відбувається навколо, лише сон, а коли ти прокинешся, то побачиш мою посмішку і шлях, вимощений з хмаринок, по якому ми будемо йти, не відчуваючи втоми і не довгою дорогою, до країни, де знаходять відпочинок Чарівність, Врода, Щастя, Любов, Віра та інші якості, що так тяжко працюють на землі. Ми будемо жити вічно, і кожний день буде для нас новим, абсолютно новим і радісним — я тобі присягаю в тому.

Чорноволосий хлопець вродливим обличчям своїм віддзеркалював Тугу, Сум і Зажуру, але очі його, після слів вчителя, заіскрились і засяяли. Він примружився і після вагань тихо мовив:

— Я згоден. Я усвідомлюю все. Я розумію тебе, Ієшуа. Моє життя і душа в твоїх руках і в руках Всевишнього Бога Отця. Я все зроблю, що потрібно зробити. Я не викажу таємниці — буду німий.

Ледве помітна посмішка торкнула його обличчя і ниточки вуст, куточками своїми поповзли догори. Любов та зворушення висловлювали його добрі очі — очі Христа.

— Дякую тобі.

Він промовив це ніжно, неначе боявся підняти голос трішечки вище, щоб мова його не пролунала грубо.

— Я знав, навіть був впевнений, що ти даси мені свою згоду, Іуда — мій кращий учень і найближчий серед людей.

Вони піднялись з каміння, яке прихистило їх в цей важливий момент, і, обіймаючи один одного, пішли вздовж берега чудесної річки.

— То обговоримо деталі…

Ще це сказав Ієшуа і більше їх не було чутно. Дух мій, на жаль, не мав влади переслідувати їхні святі думки. Я чула те, що чула і переказую вам, щоб уникнути непорозумінь.

— За останню годину, мила Віро, ви мене здивували щонайменше двічі, а це, скажу я вам відверто, велика рідкість. Воно лежить, взагалі, в одній купі з неможливим. Деякі, — тут Зажура подивилася на молодика, який саме пригладжував турботливо свою зачіску, — дивують мене здебільшого своєю тупістю. Ви ж здивували мене приємно, і за це, якщо звісно ви не проти, хочу запропонувати вам свою дружбу і підтримку.

Зажура простягнула руку в сітчастій рукавичці Вірі Надіївні, але та не квапилась за неї вхопитись і трясти в радісному екстазі, а сказала ось що:

— Зажура пропонує дружбу Вірі, Надії та Любові? Підтримку? — вона всміхнулася вдумливо та заговорила далі: — Дуже дякую, але в моїх якостях і так цього не бракує.

Зажура скривилась й відсмикнула руку, наче від жаркого полум’я. Глибоку образу — от що можна було прочитати на її ще більш поблідлому обличчі.

— Ви не зрозуміли, — посміхнувшись, примирливо продовжила Віра Надіївна. — Не ображайтесь. Проти вас особисто я нічого не маю і не матиму, та якщо я почну водити з вами дружбу, що суперечить моїй цілісності, подумайте самі, на кого я тоді перетворюсь?

От ви з Оптимізмом лаєтесь постійно. Проте кожен з вас залишається тим, ким він є.

— Правильно! — вигукнув Мудрість, витріщивши очі.

Він завжди так робив, коли збирався щось і комусь доказувати.

— Правильно. Я згоден, після сьогоднішнього вечора стосунки між нами змінились, і змінились на краще. АЛЕ! Друзями ми бути не маємо права. Ти — Зажура, — він тикнув пальцем-гачком у бік сутінкової дами, — тобі зажурою й залишатися. Ти — Оптимізм Радісний? — на цей раз палець ткнувся у бік юнака, що подивився на діда, наче його вперше в житті бачив і по-дурному всміхнувся. — Тобі радіти і сміятись. Ви, мадам — тут він сховав палець в кулак, а останній спрямував до кишені — ваші якості не піддаються опису — вони святі. Ви, ваші підлеглі, виводили людство з жахливих станів і в усі часи допомагали жити. ЖИТИ!!! А я… — він затих, — та що я… Я Мудрість. Чи то хибна, чи то справжня — буває по різному. Одні називають себе мудрецями і городять, як по спині сапою, таке, що люди потім в мороці ще три сторіччя блукають, а інші полишають світ, цивілізацію і йдуть жити в ліси, пустелі, в гори, щоб їм ніхто не заважав правильно мислити і доходити до мудрості своїм шляхом. То справжні воїни. Рідко хто, повторюю, рідко хто з них ділиться продуктом своїх роздумів з іншими. — Все забирають з собою в могилу.

— Ну, досить вже нудьгувати, шановне панство. Не все так погано, — взяв слово, скориставшись паузою, Оптимізм. — Я вважаю, що є дійсність, де всі відображення чіткіші, а тому й викликають більш бурхливий емоційний стан. Та ще є сон, така собі мара, поринувши в яку, людина усвідомлює, що правильно, а що ні, і чинить відповідно. Але ж на те й є сон, щоб там була можливість схибити, право на помилку, коли хибиш і без особливих наслідків. Хоча і право це буває фатальним.

Оптимізм все теревенив, і його ніхто не зупиняв. Мабуть, хотілося всім послухати, що ж він скаже сьогодні такого…

— Ви всі розповіли цікаві історії, — продовжував він. — Мені вони всі сподобались. Чесно, сподобались. — і він бумкнув кулаком себе