Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

— Ланцюжок… — промовила вона, — ланцюжок змінився…

— Макс уже тут? — поквапливо спитав старий добряга синьйор Ансельмо.

Синьйорина Капорале відповіла не відразу.

— Так, — оголосила нарешті, та потім занепокоєно і навіть тривожно додала: — Але ж нас сьогодні більше…

— Це так! — перебив її Папіано. — Але мені здається, ми розташувалися пречудово!

— Тихше! — суворо спинив його синьйор Палеарі. — Послухаймо, що скаже Макс!

— Йому здається, — вела далі синьйорина Капорале, — що ланцюжок не досить рівний. Ось тут, з цього боку (вона підняла мою руку), біля чоловіка сидять дві жінки. Синьйорові Ансельмо ліпше було б помінятися місцями з синьйориною Пепітою.

— Гаразд! — вигукнув синьйор Ансельмо, скочивши зі стільця. — Прошу вас, синьйорино, сідайте на моє місце!

Цього разу Пепіта не заперечувала. Вона опинилася поруч художника.

— Тепер, — промовила синьйорина Капорале, — синьйора Кандіда…

Папіано перебив її:

— На місце Адріани, чи не так? Я вже подумав про це. Чудово!

Я міцно-міцно, до болю стис руку Адріани, тільки-но вона сіла біля мене. Водночас синьйорина Капорале стисла мою другу руку, наче питаючи: «Ну як, задоволені?» «Авжеж, задоволені!» — відповів я потиском руки так, щоб це означало: «Тепер можете робити все, що вам до вподоби, робіть, що заманеться!»

— Тихше! — пролунав у цю мить суворий наказ синьйора Ансельмо.

Але хто подав голос? Хто? Столик? Чотири удари! «Темрява»!

Присягаюся, я нічого не втямив.

Однак усі мої передбачення пішли шкереберть, тільки-но погасло світло. Синьйорина Капорале відчайдушно закричала, аж усі враз позіскакували зі своїх місць:

— Світла! Світла!

Що скоїлось?

Удар! Синьйорину Капорале хтось дуже вдарив кулаком в обличчя. З рота в неї потекла кров.

Пепіта і синьйорина Кандіда перелякано тремтіли. Папіано засвітив ліхтарик. Адріана хутко висмикнула свою руку з моєї. На червонуватому від запаленого сірника обличчі Бернальдеса блукала здивована й водночас недовірлива усмішка. А геть розгублений синьйор Ансельмо одно повторював:

— Удар кулаком? Як же це могло статися?

Я теж збентежено думав про це. Удар кулаком? Отже, остання переміна місць не була узгоджена синьйориною Капорале й Папіано. Удар кулаком? Виходить, синьйорина Капорале збунтувалася проти Папіано. Що ж тепер буде?

Тепер синьйорина Капорале, відсунувши від себе стілець і прикладаючи до рота носову хустинку, рішуче заявила, що з неї досить. А Пепіта Пантогада верещала:

— Дякую, панове, дякую! Я вже не хочу! Тут б’ються!

— Та ні! Ні! — вигукнув синьйор Палеарі. — Любі мої, це ж зовсім нове і вельми дивне явище! Слід з’ясувати, в чім річ!

— У Макса? — спитав я.

— Звичайно, в Макса. Може ви, люба Сільвіє, неправильно зрозуміли його підказки щодо впорядкування нашого ланцюжка?

— Цілком імовірно! Цілком імовірно! — зареготав Бернальдес.

— А як на вашу думку, синьйоре Меїс? — звернувся до мене Палеарі. Йому явно не сподобався Бернальдес.

— Справді, здається, сталося щось подібне, — відповів я.

Але синьйорина Капорале заперечливо похитала головою.

— То в чому ж річ? — дивувався синьйор Ансельмо. — Чим же пояснити, що Макс раптом розлютився? Коли таке було? А що ти скажеш на це, Теренціо?

Теренціо не сказав нічого. Знизав плечима — та й усе.

— Ну що ж, — звернувся я до синьйорини Капорале. — Вчинимо так, як просить синьйор Ансельмо? Будемо вимагати в Макса пояснень? А коли цей дух знову виявиться… не в гуморі, припинимо сеанс. Правильно я кажу, синьйоре Папіано?

— Цілком правильно, — вигукнув він. — Неодмінно вимагатимемо пояснень. Я так вважаю.

— Але так не вважаю я! — гостро відказала синьйорина Капорале, обертаючись до нього.

— Це ти мені? — спитав Папіано. — Але ж, коли ти не бажаєш продовжувати…

— Так, ліпше припинити… — несміливо втрутилась Адріана.

Аж тут, не гаючись, подав голос синьйор Ансельмо:

— Ото страхополох! Що за дитяча вередливість, чорт забирай! Перепрошую, Сільвіє, це стосується й вас. Адже ви добре знаєте цього духа, спілкувалися з ним, і сьогодні вперше таке сталося… Припиняти сеанс просто шкода, хоч, звичайно, випадок дуже неприємний, однак маємо визнати, що саме зараз почалися явища виняткової сили.

— Аж надто! — вигукнув Бернальдес, заражаючи всіх нас своїм саркастичним сміхом. — Я не хочу, — додав він, — щоб мені підбили око…

— І я не хочу! — підтримала його Пепіта.

— Сідайте! — рішуче скомандував Папіано. — Прислухаймось до поради синьйора Меїса. Спробуймо домогтися пояснень. А якщо всі ці феномени знову почнуть виявлятися, негайно припинимо сеанс. Сідайте!

І погасив ліхтарик.

Я знайшов у темряві холодні тремтячі пальчики Адріани. Щоб не злякати її, я не став відразу стискати руку дівчини, а злегка потискував її, аби зігріти і щоб разом з теплом Адріана відчула певність: тепер усе буде гаразд. Та й справді, можна було не сумніватися — Папіано вже шкодує, що піддався раптовому нападу люті, і змінив свої підступні плани. В будь-якому разі ми матимемо перепочинок. Хоч потім, цілком можливо, саме ми з Адріаною станемо в темряві мішенню Максові.

«Нічого, — подумки заспокоював я себе, — коли гра виявиться надто прикрою, ми її припинимо. Я не допущу, щоб Адріану мучили».

Тим часом синьйор Ансельмо завів розмову з Максом, ніби той насправді був з нами в кімнаті:

— Ти тут?

Два легеньких удари по столику. Значить, він тут!

— Як же це вийшло, Максе, — з лагідним докором спитав синьйор Палеарі, — що ти, такий добрий, такий чемний, отак брутально обійшовся з синьйориною Сільвією? Чому? Як ти це поясниш?

Цього разу столик спочатку захитався з боку на бік, а тоді в самому його центрі пролунали три гучні, різкі удари. Три. Отже — «ні». Він не бажав нічого пояснювати.

— Ми не наполягаємо, — вів далі синьйор Ансельмо. — Ти, може, ще й досі трохи збуджений, чи не так, Максе? Зрозуміло, я ж тебе знаю, добре знаю… Та, може, скажеш принаймні, чи ти задоволений розташуванням нашого ланцюжка?

Не встиг синьйор Палеарі закінчити фрази, як я відчув, що хтось швидко і легко, здавалося, кінчиками пальців, двічі доторкнувся до мого лоба.

— Так! — зненацька вигукнув я і повідомив усім відповідь духа, потай стиснувши руку Адріани.

Мушу зізнатися, що ці раптові доторки все-таки справили на мене якесь дивне враження. Я був певен: коли б умить зреагував, то схопив би Папіано за руку. А втім… Легкість, ніжність і водночас чіткість доторків були надзвичайні. До того ж, повторюю, я цього не чекав. Але чому Папіано обрав саме мене для показу своєї поступливості? Чи він хотів заспокоїти мене, чи, навпаки, кидав мені виклик: побачиш, мовляв, який я задоволений!

— Браво, Максе! — вигукнув синьйор Ансельмо.

А я подумав собі: «Справді, браво! Надавав би я тобі запотиличників!»

Синьйор Ансельмо тим часом звертався до Макса:

— Тепер, якщо твоя ласка, може,