read-books.club » Фантастика » Чи мріють андроїди про електричних овець?, Філіп Кіндред Дік 📚 - Українською

Читати книгу - "Чи мріють андроїди про електричних овець?, Філіп Кіндред Дік"

289
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Чи мріють андроїди про електричних овець?" автора Філіп Кіндред Дік. Жанр книги: Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 52 53 54 ... 61
Перейти на сторінку:
дуже важливої мети.

— Все, звершилося. Бастер заявив про це привселюдно, тож майже кожен у Сонячній системі почув його: «Мерсеризм — дурисвітство». Весь досвід емпатії — дурисвітство, — він підійшов до столу і з цікавістю поглянув на павука.

— Чомусь не хоче рухатися, — сказала Ірмґард.

— Я змушу його зарухатися, — Рой Бейті вийняв коробку сірників, запалив одного; підносив до павука, все ближче і ближче, аж поки той не пошкутильгав немічно подалі від вогню.

— Я не помилялася, — промовила Ірмґард. — Хіба я не говорила, що він може пересуватися і на чотирьох ногах? — вона вичікувально дивилася на Ісидора.— У чому річ? — доторкнувшись до його руки, вона сказала: — Ти нічого не втратив; ми заплатимо — як це називається? — за ціною каталогу «Сідні». Не будь таким похмурим. А чи ти через Мерсера? Через усі ті викриття? Ну ж бо! Відповідай! — вона з тривогою торкнулась до нього.

— Він засмучений, — озвалася Пріс, — бо має власний емпатомодулятор. В іншій кімнаті. Ти ним користуєшся, Дж. Р? — запитала вона Ісидора.

— Певна річ, що він ним користується, — вставив Рой Бейті.— Вони всі ним користуються, чи користувалися. Може, тільки тепер хоч трохи порозумнішають.

— Думаю, на цьому культ Мерсера не закінчиться, — висловилася Пріс. — Саме в оцю мить багатьом, дуже багатьом людям зовсім невесело, — відтак повернулася до Ісидора: — Ми чекали цієї миті вже довгі місяці; всі ми знали про її наближення, про те, що таки настане час, коли Бастер розвінчає мерсеризм, — вона завагалася, але потім таки додала: — А чом би й ні. Бастер — один із нас.

— Андроїд, — пояснила Ірмґард. — І ніхто про це не здогадується. Маю на увазі, ніхто з людей.

Пріс відтяла павукові ще одну ногу. Зненацька Джон Ісидор відштовхнув Пріс і схопив покалічене створіння. Відніс його до раковини й утопив. Усі його надії й сподівання потонули також. Разом із павуком.

— А він і справді засумував, — сказала Ірмґард нервово. — Перестань. Скажи нам щось, — а Пріс і своєму чоловікові пояснила: — Мені аж недобре робиться, коли бачу, як він стоїть біля раковини, і слова з нього не витягнеш; він не говорить, відколи ми ввімкнули телевізор.

— Річ не в телевізорі, — заперечила Пріс, — а в павукові. Хіба не так, Дж. Р.? Нічого, незабаром йому стане краще, — мовила вона до Ірмґард, яка пішла до вітальні вимикати телевізор.

Рой Бейті розглядав Ісидора з деяким подивом.

— Тепер усе вже скінчилося, Ісе. Для мерсиризму, маю на увазі, — нігтем він підхопив з раковини скаліченого павука. — Можливо, це був останній павук, — сказав він. — Останній павук, що жив на Землі, — розмірковував Рой. — У такому разі для павуків також усе вже скінчилося.

— Мені... зле,— видушив Ісидор.

З кухонного буфета він дістав чашку; стояв і тримав її якийсь час... навіть не знав, як довго. Але потім запитав у Роя Бейті:

— А що? Небо позаду... Мерсера намальоване? Несправжнє?

— Ти ж бачив на екрані збільшене зображення. Отакезні мазки пензлем.

— Мерсеризм на цьому не скінчився, — заявив Ісидор.

Від його слів тепер уже всім трьом андроїдам зробилося недобре, їх аж пересмикнуло, немовби побачили щось страхітливе. «Павук, — подумав Ісидор. — Може, й останній, як сказав Рой Бейті, павук на Землі». Тож павука більше немає; Мерсера більше немає; довкола він бачив порох та руїни свого помешкання... він чув, як наближається мотлох, остаточний безлад в усіх формах — запустіння, яке здолає все. Воно вже згромаджувалося над ним, а він все не випускав з рук порожню фарфорову чашку. Буфети в кухні заскрипіли й розкололися, а він відчув, як підлога під його ногами похитнулася.

Простягнувши руку, він доторкнувся до стіни. Її поверхня проломилася; сірі частинки швидкоплинно полинули донизу, посипалася штукатурка, нагадуючи випадання радіоактивної пилюки надворі. Він сів за стіл, і порожнисті ніжки стільця зігнулися; зірвавшись, поставив чашку на стіл і спробував випростати ті ніжки. Стілець розпався в його руках; шурупи, які дотепер скріплювали окремі частини стільця, були вирвані й стирчали з гнізд. Побачив, що керамічна чашка на столі розтріскується; по ній збігли лінії павутини, немов тінь від виткого гудиння, ось чашка вже надщербилася, і стало видно її неглазуровану внутрішню поверхню.

— Що він робить? — здалеку до нього долинув голос Ірмґард Бейті.— Він усе трощить! Ісидоре, припини...

— Це не я роблю, — сказав він.

Хиткою ходою пішов до вітальні, щоб побути на самоті; стояв біля подертого дивана, втупившись поглядом у жовту стіну, поцяцьковану плямами, що залишилися після вже вимерлих клопів, що колись по ній повзали, і знову пригадав собі мертвого павука з чотирма лапами. «Тут геть усе струхлявіло, — подумав він. — Руйнування почалося вже давно, і воно не зупиниться. Мертвий павук — підтвердження цьому».

Глибоко пригнічений Ісидор дивився на прогнилу підлогу, де лежали частини тіл тварин: голова ворони, муміфіковані руки, що колись могли бути кінцівками мавп. Неподалік стояв осел, був нерухомий, але, здається, живий; принаймні він не розкладався. Ісидор рушив до нього, відчуваючи, як під його ногами хрускотять, немов сухе бадилля, кістки тварин. Ще не дійшов він до осла — до тварини, яка йому найбільше подобалася, — як раптом звідкись узялася ворона з блискучим оперенням і всілася на сумирну морду осла. «Геть!» — вигукнув він, але ворона встигла видзьобати ослові очі. «Знову, — подумав він. — Знову я у проваллі. Я пробуду тут дуже довго, — усвідомив він. — Як і колись раніше. Це завжди триває довго, оскільки тут ніщо не змінюється; приходить час, коли припиняється навіть занепад».

Зашурхотів сухий вітер, а навколо нього заторохтіли купи сухих кісток. «Навіть вітер їх ламає, — зауважив він. — На цій стадії, перед зникненням часу. Шкода, що не пам’ятаю, як я тоді звідси видерся», — подумав він. І поглянувши вгору, не побачив нічого такого, за що можна було б учепитися.

«Мерсере! — вигукнув він. — Де ти тепер? Я знову у замогильному світі, але цього разу тебе тут немає».

Щось проповзло по його черевикові. Він укляк і намагався знайти... і таки знайшов, бо воно рухалося, дуже повільно. Покалічений павук шкандибав на залишених чотирьох ногах; Ісидор підібрав його і поклав собі на долоню. «Кістки самовідновлюються, — зрозумів він,

1 ... 52 53 54 ... 61
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чи мріють андроїди про електричних овець?, Філіп Кіндред Дік», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Чи мріють андроїди про електричних овець?, Філіп Кіндред Дік» жанру - Фантастика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Чи мріють андроїди про електричних овець?, Філіп Кіндред Дік"