read-books.club » Сучасна проза » Віолета, Ісабель Альєнде 📚 - Українською

Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

119
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Віолета" автора Ісабель Альєнде. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 52 53 54 ... 86
Перейти на сторінку:
і вийшов, гримнувши дверима. Через вікно я бачила, як він розмашисто крокує всипаною камінцями стежкою в садку.

Я залишилася, щоб отримати звіт про стан здоров’я моєї доньки, який її батько мав вислухати з уст професіоналів, але коли я хотіла переповісти його йому, він змусив мене замовкнути.

— Це не лікарі, це шарлатани! — закричав він.

— Ти мав би з’ясувати це перед тим, як насильно запроторити туди Ньєвес, — відперла я йому.

Окрім фізичного виснаження, спричиненого наркотиками, моя донька зробила кілька абортів, страждала від недоїдання, остеопорозу і виразки шлунку; через цистит і венеричну хворобу їй прописали антибіотики.

Хуліан знову намагався розшукати свою доньку, та цього разу Рой відмовився йому допомагати.

— Зрозумій, Браво, ти вже не маєш над нею влади, дай їй спокій. Якщо Ньєвес захоче, щоб ти їй допоміг, вона знає, де тебе шукати.

Змарнілий від фрустрації та душевного болю, Хуліан повернувся в Маямі.

У нашу останню ніч я попрощалася із Роєм без сексу, бо в кімнаті був привид Ньєвес, який спостерігав за нами. Кілька годин ми сиділи обнявшись, і врешті я заснула, притулившись до русалки, витатуюваній на його плечі культуриста. Наступного ранку він відвіз мене в аеропорт, на прощання поцілував в уста і сказав, що ми будемо підтримувати зв’язок.

17

Приїхавши у Сакраменто, я геть чисто розклеїлася в присутності Хосе Антоніо і міс Тейлор, які мене там чекали. У столиці я затрималася лише на одну годину в аеропорту, перед тим як вилетіти на південь, бо Хуан Мартін був на півночі, куди поїхав з іншими студентами з факультету журналістики знімати документальний фільм. Я розповіла їм про Ньєвес, проклинаючи Хуліана Браво за ту шкоду, якої він завдав своїй доньці, за безсердечність, з якою він ставився до свого сина, за насильство щодо мене. Вони дали мені можливість облегшити душу і вволю поплакати. А потім ввели в курс того, що діялось в нашій країні, бо я не дуже звертала на це увагу.

Здається неймовірним, що я могла не знати що коїться, єдиним поясненням цього є те, що я була цілком поглинута своєю власною мелодрамою; політика не зачепила мої підприємства і в мене було достатньо засобів, аби платити домашній прислузі і купувати все, що захочу, на «чорному ринку». Мені ніколи не доводилося стояти в черзі, щоб купити цукор чи олію, це робила куховарка. У своєму кварталі, як у столиці, так і в Сакраменто, я жила віддалік вуличних безпорядків. Дуже зрідка мені доводилося їхати у середмістя і мати справу з життям вулиці та невдоволенням людей. Про масові маніфестації я довідувалася з телевізора, де сцени колективного пориву здавалися радше веселими, ніж буйними. Я кидала лише побіжний погляд на плакати, на яких радянські солдати тягнули дітей в сибірський ГУЛАГ, що їх розвішували праві, чи на мурали з робітниками й селянами в обрамленні голубів миру і прапорів, які малювали ліві.

Мої друзі, родичі та клієнти були опозиціонерами, і неодмінною темою розмов були звинувачення уряду в порушенні Конституції, наповненні країни кубинцями і озброєнні народу для революції, яка покінчить з приватною власністю. Якщо президент з’являвся на екранах, щоб обстоювати свою програму, я перемикала канал. Мені не подобався цей зверхній чоловік, зрадник свого класу, панок в італійських костюмах, який називав себе соціалістом. Та і яка різниця між соціалізмом і комунізмом? Хосе Антоніо пояснював мені, що це одне і те саме, і ніхто не хотів бачити, як наша країна стане сателітом Радянського Союзу. Мій брат непокоївся економічною кризою, яка рано чи пізно нас зачепить, і зіпсутою репутацією в нашому соціальному колі через контракт «Мого власного дому» з урядом. Гаслом було саботувати, уникати співпраці, але не ми одні діставали в такий спосіб прибуток. Майже усі громадські роботи здійснювалися через приватні контракти.

Я зустрілася з Хуаном Мартіном у столиці, коли він повернувся з півночі. Він пояснив мені, що знімав документальний фільм про підприємства північноамериканських компаній, які націоналізував наш уряд, відмовившись сплатити відшкодування, бо вони за понад півсторіччя добряче нагріли собі руки і заборгували державі купу податків. Це суперечило тому, що я чула, але я надто мало знала про цю справу, тож не могла йому заперечити.

— Ти живеш у бульбашці, мамо, — дорікнув мені Хуан Мартін і, не питаючи моєї згоди, завів у квартали, куди ніколи не ступала моя нога.

Там жили можливі бенефіціари проекту «Мій власний дім», малозабезпечені люди, які, ймовірно, могли здійснити свою мрію й отримати базове житло. Доти ці будиночки були для мене просто кресленням, точкою на мапі чи взірцем будівлі для фотографії. Я ходила убогими кварталами, курними і брудними завулками, поміж бродячих псів і мишей, серед дітей, які не ходили до школи, молоді, що била байдики, і знищених роботою жінок. Збірні будиночки перестали бути просто чудовою ідеєю чи добрим бізнесом, я зрозуміла, що вони означають для цих родин. Повсюди я бачила типові мурали з голубами, намальовані в тому жахливому стилі радянського реалізму, а в оселях фотографії президента поруч з образками падре Хуана Кіроґи — як святих заступників. Я інакшими очима глянула на зарозумілого чоловіка в італійському костюмі.

Потім ми пішли випити чаю в дім шкільного вчителя, який розповів мені про склянку молока й обід, якими міністерство освіти забезпечувало своїх учнів — для багатьох це був єдиний харч за увесь день; про свою дружину, яка працювала в лікарні святого Луки, найстарішій в країні, де лікарі на знак протесту проти дій уряду оголосили страйк і їх замінили студенти медицини; про свого сина, який служив в армії і хотів вивчати топографію, і про своїх родичів і сусідів, які належали до нижчого прошарку середнього класу, політизованого і лівацького, які здобули безплатну освіту в добрих державних школах і університетах.

— Я також міг би відвести тебе до забезпечених людей середнього класу, які також голосували за цей уряд, мамо, студентів, спеціалістів, священників і монашок, а також «простих людей», як ти їх називаєш, — сказав мені Хуан Мартін і почав перелічувати імена кузенів, небожів, друзів і знайомих з аристократичними прізвищами. — Ах, мамо! І щоб ти знала: вчитель, з яким ти щойно познайомилася, є атеїстом і комуністом, — додав він єхидно.

Через кілька місяців у мій офіс зателефонував Рой Купер. Я не мала від нього звісток і не сподівалася, що він мене пам’ятає, хоча сама часто згадувала його з ностальгією. Він був не такий чоловік, що витрачає час на пусті теревені,

1 ... 52 53 54 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Віолета, Ісабель Альєнде», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Віолета, Ісабель Альєнде"