Читати книгу - "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"

В’ячеслав Кириленко

«Над романом „Чорний Ворон“ я працював чотирнадцять літ»

— Пане Василю, ваш «Чорний Ворон» 2010 року мав ефект бомби, що вибухнула. І справді, це була перша така повстанська «духовна» вибухівка під режим Януковича, який щойно прийшов до влади, як вони думали, якщо не довічно, то на десятиліття, щонайменше. Я добре пам’ятаю той час: зневіра, безвихідь, аж раптом як ковток чистого повітря — «Залишенець. Чорний Ворон». Разом з тим, ви ж почали роботу над ним аж 1996-го, себто не під прихід Януковича писали. Отже, було відчуття чогось сакрального у цій темі, сакрального для України поза часом, незважаючи на жодні політичні обставини сучасності? Чи навпаки, якраз ці обставини, необхідність їх докорінної зміни і гнали автора до столу, до архівів, примушували братися за перо?

— Мабуть, Холодний Яр жив у мені змалечку десь на генному рівні. Про гайдамаків XX сторіччя я довго нічого не знав. Це була випалена сторінка української історії. Спершу довідався про гайдамаків часів Коліївщини з «Кобзаря». Десь у дванадцять років я так захопився Шевченком, що часто читав його вголос. Моє село Ганжалівка лежить за якихось кільканадцять кілометрів від Моринців, тому Тарасова мова була дуже близькою лексично, інтонаційно і ще багатьма нюансами. Ну, й згадує ж Тарас наші рідні місця — Лисянка, Сміла, Умань, Чигирин, Черкаси... Щоправда, я тоді ще завважив, що в його поетичних творах, навіть у «Гайдамаках», не згадується Звенигородка. Пояснював собі це тим, що довга назва міста важко лягає в ритм поетичних строф. А потім почув легенду, що Тарас був ображений на Звенигородку. Якось Енгельгардт переїздив через містечко берлином з великим почтом, а малий Тарасик вибіг далеко наперед і показував усім роззявам, що витріщалися на панський кортеж, ріжки. Мовляв, стережіться, у берлині сидить дідько з рогами. Хтось із звенигородчан доніс Енгельгардтові про Тарасову витівку, і малого за те дуже побили. Ось така була образа. А наша родина переїхала до Звенигородки якраз тоді, коли мені виповнилося дванадцять і я захопився «Гайдамаками». Декламував їх з таким натхненням, що навіть мій скупий на похвалу батько часто просив почитати ще. Добре засіло в пам’яті, як одного разу тато привів додому двох дуже колоритних чоловіків — це був поляк дядько Корницький і єврей дядько Аксельрод. Вони випили по чарці, а тоді мій татусь попросив: «Ану ж бо, синку, утни нам Гонту!» Я взяв «Кобзаря», а тато раптом підхопив мене і поставив на стілець, як на постамент. Я читав «Гонту в Умані» так артистично, що в дядьків Корницького й Аксельрода сльози текли рікою.

— То це ваш тато навмисне покликав таких гостей?

— Не знаю. Може, так збіглося. Але все це було без лихого наміру чи якогось натяку. І сльози дядьків були щирими. А про повстанський рух у нашому краї я довго нічого не знав. Ніхто ж про те і не згадував. Ще жило багато свідків гайдамаччини 20-х років, але ніхто нічичирк. Ну, а як же — у черкаському КГБ, здається, аж до 1974 року був «уполномочений по Холодному Яру». Більшовицька репресивна машина, вся ця їхня пропаганда так потопталися по людській пам’яті, що вже й більшість отих свідків називали повстанців бандитами. Коли я малим жив у Ганжалівці, якісь окремі згадки іноді проривалися в чоловічому товаристві. Наш родич дід Грицько Шкляр якось, осмілівши під чаркою, — діло було коло сільмагу, — запитав у котрогось зі своїх ровесників: «А пам’ятаєш, як у наше село заїхав Голий? На сірому, в яблуках, коні. Побачив дроти на телеграфних стовпах, дістав револьвера, бах-бах — і дроти повисли. Ото козак був!» Тепер я вже здогадуюся, що в село заїздив не хто інший як знаменитий отаман Трохим Голий. Ще пам’ятаю цікаві випадки, коли старші чоловіки грали в карти. І ось котрийсь із них ляскає картою по столі й вигукує: «Туз!» Тоді другий кидає короля з вигуком «Голий!», третій кидає ще одну карту — «Босий!». Так вони називали королів псевдонімами отаманів. Ну, а туз — то і є Степан Туз, відомий отаман із села Журжинці, що на Лисянщині. Я думав, Туз — його отаманський псевдонім, аж ні. Якось поїхав у Журжинці, а там багато людей з таким прізвищем.

— У вас, здається, ще була якась родинна історія, пов’язана з Холодним Яром.

— Ну, так. Один із моїх дідів по маминій лінії, Гараськом його звали, був у повстанцях. Його знайшли вбитим у Демуриному лісі. Цікаво, що дівоче прізвище моєї мами Демура. Ніхто навіть не знає, де він похований, той мій дідусь, бо Гараська нарекли бандитом. Але який же він бандит, якщо був учителем, потім старшиною Армії УНР? Окупанти всіх наших героїв називали бандитами. Цікаво, що коли ми з братом Петром встрявали у бійку, розбивали комусь носа чи наставляли синців, то нас дражнили Гараськами. Мовляв, дід у них був бандитом, то й ці у нього вдалися. Але реально я відкрив для себе Холодний Яр, як і більшість із нас, завдяки однойменній книжці Юрія Горліса-Горського, яка вийшла 1993 року у львівському видавництві «Червона калина». Досі не розумію, чому документальний твір учасника тих подій, осавула 1-го основного куреня гайдамаків Холодного Яру не мав тоді належного розголосу. Його навіть багато письменників не читали й не чули. Якби книжку відразу ввели до шкільної програми, сьогодні Україна була б інакшою. Та попри величезне захоплення спогадами Горліса-Горського я відчув одну прикрість. Автор завершує свій твір подіями весни 1921 року. Саме тоді він поїхав з Холодного Яру і більше не повернувся. Отаман Деркач попросив Юрія дістатися до головного повстанського штабу, яким керував у польському місті Тарнові Юрко Тютюнник. Треба було добутися до вищого проводу і розпитати, як там наша інтернована армія, чи планується загальне рушення, як діяти і на що сподіватися їм, тутешнім повстанцям. Залишенцям. Горліс-Горський успішно потрапив до Польщі, до повстанського штабу, але з невідомих причин до Холодного Яру більше не повернувся. Тому подальшу боротьбу своїх побратимів не зміг описати. А що ж було далі? Адже якраз після 21-го року розпочався найтяжчий період повстанської боротьби з окупаційною владою. Багато хлопців загинуло, одні пішли на амністію, дехто законспірувався під чужим прізвищем і поїхав у далекі краї, на той-таки Донбас, декому вдалося вислизнути за кордон. А була когорта найзапекліших,