Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

— Цілком може бути, — спокійно погодився Спілка, потягуючи люльку. — Скільки тих голів пішло за Татарщиною!.. А ти — моторний, — мовив він трохи згодом, звертаючись до Андруся. — Шпаркий, бестія.

— Хи-хи! — засміявся Андрусь. — Ви наклали б на себе руки, якби я втік з золотом.

— Чогось довго не несуть мерця. — Спілка з-під долоні зиркнув на село.

— Принесуть, нікуди він не дінеться, — запевнив Андрусь. Нарешті з вулиці виповз затиканий корогвами язик процесії. Всупереч звичаєві, труну везли підводою, бо Ковальчук вмер не природною смертю і не заслужив такої пошани, щоб тіло несли до могили. У першому ряді процесії, вся в чорному, йшла Марина.

На фронті мені самому доводилося закопувати вбитих. Та це робилося в мовчазній, запеченій болем скорботі за тих, хто на черзі. А Ковальчука ховали поспіхом, машинально, перешіптуючись. Лунко загримав молоток по труні. Гриміт пройшовся по юрбі схлипуваннями. В цьому останньому гримоті є щось таке ж таємниче і маркітне, як у крику новонародженого.

— Не його жаль, — зітхнула Марина. — Жаль того, що він міг бути добрим.

Зверху хляпає змішана з вапном глина. Я дивлюсь на павутину балок і кроков, на сітку лат, за якою чисте блакитне небо. Якби сьогодні вийшов Мельник, з боку Дністра вже можна було б бити драниці.

Звечора Мельник просив мене зачинити до льоху начиння, аби не нестися з ним уранці, а наступив ранок — прибігла його жінка:

— Не ночував дома, не повернувся.

Ми обійшли бункер, оглянули каменоломню, перепитали всю вулицю — ніхто нічого не знає.

Непевно стало. Швидше б укрити хату, вимастити хоч один куток і переселитись. Тоді нікого на слово не підпущу. Гордій ходить похмурий, Хрущ насвистує одну й ту саму мелодію і вдає, що його не обходить ніщо на світі. Гордій невиспане хмуриться, витягується, спльовує. Мельник пропав, і це всіх пригнічує. Теж сплюнувши, я іду на Лісничівку до Крижа за перепусткою до Залісся. Збираюся дещо купити, поки не розійшлись гроші.

Під замком, відмахуючись від мух, стояли осідлані коні, навколо ліниво бродили роздягнені до пояса, брунатні від загару стрільці. Одного з них я запитав, чи можу побачити Крижа.

— Поцікавтеся у чергового. Ось він на ґанку. Вродливий юнак років двадцяти недбало кинув на мене синіми очима, поправив поясний ремінь з кобурою і загородив вхід.

— Чого треба? — вавкнув він, не поворушивши губами.

— Криж нікуди не поїхав?

— Сотникові ніколи. Не приймає.

— Я протиснувся мимо чергового. Він біг за мною і щось голосно шепотів, та я вже відхилив двері до колишньої панської стравниці, де тепер висів напис: «Карантинний інспектор А. Криж».

— Слава Україні! — привітався я за новими правилами.

— Пане Повсюдо? Слава, слава. Заходьте.

Черговий ні в сих ні в тих постояв на порозі і тихо причинив двері.

— Пане Повсюдо! — звернувся сотник весело. — Ви не мали будь-яких підстав ображатися. Я дуже хотів би, щоб ви змінили свою думку про мене, але, признаюсь, не насмілювався зайти до вас. Я зовсім відрізаний од світу. Може, брат вам писав цим часом?

— Скаржиться, — почав я брехати, — що в Галичині нерозбериха, плутанина.

Криж зітхнув:

— Цього в нас не бракує.

Він вийшов до суміжної кімнати і повернувся з пляшкою горілки і чарками.

— Посидьте в мене, пане Повсюдо. Бодай десять хвилин. Ви не уявляєте собі, що зі мною твориться між цими чотирма стінами. Сидиш йолоп йолопом між закінченими йолопами і переконуєш їх і себе, що безглуздя — це політична неминучість. Я, правда, змушений був зодягти мундир. Потім втягнувся… За ваше здоров’я… Потім втягнувся і повірив, що так треба. Просидів тут тиждень і думаю- чим так нидіти, ліпше ходити красти. Я вам по-доброму заздрю. Ви знаєте, чого хочете. А я?… Не прийміть за зле, але ви — хитрий, дідько забери, чоловік. Ви більше державна людина, ніж Петрушевич. Прошу ще по одній.

Криж розрізав кишеньковим ножиком скибку хліба і половинку подав мені.

— Вибачте, без закуски. Ми живемо на пташиних правах. Мені в Заліссі сказали не церемонитися з Гривастюком і присилувати його збирати з села продукти для сотні. І от ми живемо на пташиних правах. Сотня моя об’їдається ще зеленими черешнями і потиху нарікає на Крижа…

— Де ваша вітчизна, пане Криж? — спитав я.

— На Золочівшині. І дідизна, і вітчизна. Я з села, пане Повсюдо. І розумію, мені здається, село. Може, вам здається, що я побоююсь і тому запобігаю, то помиляєтесь. Оце мені, може, єдиний раз довірили силу, дали великі повноваження, і я хотів би як не зробити щось добре, то не пошкодити. Та допивайте. Повторимо… Якщо мені… - Він тихо підійшов до дверей і ривком відчинив їх, але за ними не було нікого. — Якщо мені звелять кривдити, я кину все і поїду до жінки й до дітей.

— Давно пора.

— Ще по одній, і все. Ви мене тоді несправедливо огріли. Мені приблизно відомо, до якого розряду належить рушничник, який стріляв у Павлюка. Я одне хотів знати — чи Павлюка не поранили. Потім хотілося передати через вас, щоб Павлюк кинув витребеньки. А ви мене випросили з хати… З святої хати. В мене було таке почуття, що я найогидніший сволотник. Та пробачте мені… Якось я був присутній на допиті справжнього комуніста. Переконаного, освіченого. Коли його запитали, чому на Україні комунізм не настільки впливовий, як, наприклад, у Росії, він, не криючись, сказав: «По-перше, немає політичного загартування. По-друге, прочитавши одну брошуру, комуністом не станеш. Такі люди лиш заважають. І, по-третє, продажність, викликана тим, що цей народ ніколи не покладався на свої власні сили». Павлюк звіркуватий, більше на себе надіється, того його ще не підбили. Але тут у замку запертий один його однодумець. Просидів одну ніч і все чистенько розповів про їх діяльність. Тут навіть організації немає. Просто збираються читати заборонену літературу. Подумайте: весь захід і схід горять революцією, а тут обговорюють брошуру якогось Баха «Соціалістичне господарство». Якщо говорити тверезо і щиро, то пора братися до зброї, а вони никають попід тинами із в’язанками часописів. Далебі, розумніше класти собі хату, як ви робите, чи сидіти біля бочки з вином у Шехтмана. Мене перекидали з карними загонами з місця на місце. Я цим скористувався, щоб придивитися до життя і вибрати собі якусь стежку. Може, ви чули про справу Коцка і Михаця? Там не грали комедії, зворохобили все Підкадпаття. Але