Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

— Хата свята.

— Ти його вигнав?

— Витеребив, як зогниле зерня. Кажу — прийдеш вночі і підстрелиш мене. Я звалив на нього всю вину за вчорашнє.

— Ти недалеко від правди. На Лісничівці народилося. В нашому замку.

— Та це ж… — Мені раптом це стало повітря.

— Те саме, те, — засміявся Микола, подумавши, що я не знайшов потрібної лайки.

— Чого ти бродиш? Хочеш, щоб заарештував?

— Не боюся я твого Крижа. Коли починається зуб за зуб — мене живим не візьмуть. Уб’ю десять, поки мене накриють. Нехай іде зі своєю сотнею. Республіка дриґає в конвульсіях ногами. Побачимо, куди він кинеться через кілька днів. Баби закоцюблять.

Я зайшов до бункера за обценьками. Коли повернувся, Микола вже доходив до виярку, куди недавно повернув, побачивши толоку, поранений поляк.

— Пане Повсюдо, — звернувся Мельник. — Хлопці ось, ідуть, і Миколі ліпше піти з очей, щоб ні на кого не кидати підозріння. Він просив вас допомогти. У мене є його книжки. Я їх принесу сюди ніби полуденок, а ви вже постарайтеся доставити їх до вертепу. Там біля кринички є плитка, під неї і покладіть. Я сам би це зробив, але й за мною підглядають. Не завадить вам при тому бути обережним, дивіться, чи не йде хтось назирці. Це Миколине прохання.

— Добре. Дома я спитав:

— Маринко, що в нас нині за влада?

— Якась зурна, Прокопику. Чого питаєш?

— Просто так. Я подумав, що ти спиш. Болить?

— Шпигає. Гарячка менша. Ти не бійся, я швидко видужаю. У мене тіло швидко гоїться. Та й зілля… Ти даремно не віриш, — сказала вона трохи ображено, попереджуючи мою посмішку. — Зіллям лікують здавна-прадавна. Усі способи перевірені. А скільки їх загубилось!.. Що з Миколою?.

— Приходив.

— На що вже війна — і то такого не було.

— Ось тобі нова влада… Бандитство. Спочатку, посвітять в очі, аби вивідати, хто чим дише, а тоді насилають бандитів на розправу. Проклятий шпигунський вік! Іудівська демократія!..

Вкривши Марину шорсткою веретою, я сів на ослін, глянув по хаті. Переді мною стало велике «треба». Треба дітям сороченят, бо мають по одній, треба нам сорочок, маємо по одній. Треба одягу, взуття, простирал, подушок, посуду, інструментів. Мушу зібратися, поки зі мною і нічого не скоїлося, до Залісся.

Онук перед тижнем поховав жінку. З весни животом канділа. Оплакує і лютує: нечепурна була, всі закутки позахаращувала дрантивими кошиками із гнилою квасолею, лушпинням і зацвілими ганчірками.

— Прокопику, лягай, чого задумався?

Заліз на кривобоку, затовчену лежанку, поклав голову на тверду, як плита, подушку, натягнув тяжку, як бляха, верету. Ну от, змінилась влада. Ще будуть мінятися. А яка не лементує, що старається полегшити людям життя? Кожна кричить, розперізується, прагне замерзити очі надіями, а душу — вірою. А спробуй упімнутися за цих нечепурних Онучок; затурканих Головацьких, схожих на опудала; за тих, що таскають вози бур’янів, повертаючись з поля, котре, як казала Татаринова Параска, перетворили в тяжку могилу для людей; за Марину, яка крадеться з санчатами дров поза Лісничівку… Та що тут балакати…

— Не зітхай, Прокопику.

— Не буду.

Х

Ковальчук задушився у своїй труні. Лягаючи, він підкладав під віко скручений рушник. Очевидно, рушник висунувся, старий твердо спав і закоценів.

Голосять. На оборі повно. Покійник, здається, спить. Накликана смерть не спотворила обличчя — воно синювато-чорне і зливається з погано поголеною щетиною.

Побачивши мене, Ковальчучка заходиться жорстоким ревом, та через мить вмовкає, вибирається з-поміж свічок і бабусь до мене.

— Прокопику, дитинко, — шепче гарячити віддихом, — слаба Марина? Ти прости йому, грішному. Бусурмен він був, і най бог не противиться, зоставив нас без нічого, без нічогісінько… — Губи її розтягнулись від вуха до вуха тонким білим рубцем, підборіддя затремтіло, чорно заплямившись зморшкуватою ямочкою. — Ади, записав усе добро на церкву! Ойо-йой… залишилась я сама! Сама… — Повівши навколо сухими запаленими очима, Ковальчучка вчепилась руками у вилоги чорного кафтана. — Сама, Прокопику. Піди, прошу тебе, до грабарів, най викопають яму. І виторгуй, Проколику, аби не взяли багато. Все бусурмен записав на церкву-у-у-у… Місце вибери, Прокопику, щоб видко було ріку і село. Най спочинуть очі бідолашного на тому, де він вік свій змарнува-а-а-ав…

Обминаючи кущі свербивуса, я переступав запалі могили і пощерблені хрести в траві. На хрестах ластівки зліпили гнізда. Перекладинами моталась повитиця.

— Агов, пане Повсюдо! Де велите копати? — Герасим Спілка — потомствений грабар у Колобродах.

Я невизначено махнув рукою, і кмітливий могильник, спираючись на лопату, почвалав униз. За ним побіг його підручний Андрусь Журавель. Весело перекинувшись кількома словами, вони почали копати. Я сів на постаменті з-під хреста.

Спілка набив тютюновою потерухою люльку, сів на держак лопати, перекинувши її через яму.

— Колись мій дід наказували перед тим, як копати, цілувати землю. Признака в тому така: якщо поцілуєш, то можеш викопати скарб. І якось уже на старості літ бог їх винагородив, видобули казан з золотом. Але що дурний — свят-свят, про небіжчиків так не годиться казати, — що дурний може вчинити з золотом? Пропити. Спився дід на нінащо. І вмер у ямі, яку копав іншому. То я оце напучую Андруся, аби цілував землицю, а він ні в яку силу. Даремно впираєшся, хлопче.

— На місці вашого діда я б золото пустив у діло, — вищирився Андрусь.

— У яке? — питаю я.

— Го-го! Я б скупив усі поля в Колобродах і став паном.

— А далі?

— Ну, що далі? — мовив Андрусь трохи розгублено. — Далі їв би три рази на день холодці, душеники, пив би ром з медом, мав на щовечір файну дівку…

— Ого!.. — Спілка ще хотів щось сказати, коли лопата його об щось заскреготала, і з глини надважився присадкуватий десятилітровий казан, закоркований облитим смолою дерев’яним чопом.

Не встиг Спілка отямитися від здивування, як Андрусь, зробивши круглі очі, опукою скотився в яму, схопив обома руками казан і, висадивши його з протилежного боку, чкурнув зі знахідкою в глиб цвинтаря.

Спілка в нестямі зарепетував:

— Стій, сучий сину! Стій! То я відкопав…

Андрусь біг униз до села. Спілка, важко теліпаючись, подався за ним. І тут казан випав з Андрусевих рук. Прокотившись кілька метрів, ударився об чорний оскал каменюки і розбився. Уцілів лиш людський череп величиною з півлітрове горнятко.

Андрусь і Спілка стали над черепом як укопані. Потім Спілка для більшої певності оглянув осколки казана і надщемлений камінь.

— Чого на світі не буває! — сказав він і, проткнувши затичкою люльку, набив її знову потерухою.

— А ця голова одрубана, —