Читати книгу - "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"

злу­чи­ти­ся з нею? До кiн­ця її лю­би­ти? До кiн­ця!! Кра­сою своєю? Вiн же крас­ний, як той мi­сяць на не­бi. Iн­шим чим? Не знає. I во­на чує, що не год­на тут щось ро­зiб­ра­ти, i що тут щось плу­тається, заг­лу­шує її, що не для її ума… Та їй та­ки жаль Гри­ця; хо­ча вже й так, хо­ча во­на йо­му i чу­жа, бiд­на ци­ган­ка ли­ше, якої вiн, мо­же, в жит­тi i не зга­дає бiльше - їй чо­мусь жаль Гри­ця, i во­ро­гу­ва­ти во­на на нього не год­на. Сер­це не дає.

Було вже ко­ло пiв­но­чi, а Мав­ра все си­дi­ла, то­ну­ла в гад­ках.

Сон її не брав­ся.

До мi­ся­ця, зiр мо­ли­ла­ся, в смут­ку то­ну­ла. Чи пе­ре­був хто та­ку жа­лем пе­ре­па­ле­ну нiч, са­мiт­ний, в гли­би­нi лi­сiв, як во­на? - пи­та­ла се­бе.

Нi. Не са­мiт­ний.

Округ неї сто­лiт­ня де­ре­ви­на, про­ти неї мi­сяць, а до­ли­ною, в про­пас­тi, по­тiк. Же­не, шу­мить в свя­тiм су­по­кою но­чi, виб­лис­кується пла­ву­чим срiб­лом до ма­гiч­но­го сяєва мi­сяч­но­го, а в ви­со­тi зо­рi…

Не са­мiт­ний.

- Господи, зми­ло­сер­ди­ся над на­ми, вiд­пус­ти нам грi­хи на­шi, - про­шеп­та­ла, вда­рив­шись кiлька ра­зiв в гру­ди, Мав­ра i вер­ну­ла в ха­ту.

***

Свiтлиця в Iва­ни­хи Ду­би­хи сла­бо ос­вi­че­на. Пе­ред ве­ли­кою iко­ною пресв. бо­го­ро­ди­цi го­рить, бли­має свiт­ло. Iва­ни­ха Ду­би­ха ле­жить на­пiв­роз­дяг­не­на на своїй пос­те­лi i надс­лу­хує; а надс­лу­ху­ючи, чує, що Те­тя­на, кот­ра не­да­ле­ко вiд неї ле­жить, все з од­но­го бо­ку на дру­гий про­ки­дається… i вiд ча­су до ча­су щось нез­ро­зу­мi­ле го­во­рить.

- Не спиш, доньцю? - пи­тає вреш­тi ма­ти, що са­ма ще ока не примк­ну­ла, а все на­но­во го­рем доньки пе­ре­му­чу­ючись, кож­до­го її ру­ху сте­ре­же.

- Нi, - вiд­ка­зує Те­тя­на i зри­вається з пос­те­лi на рiв­нi но­ги.

- Що то шу­мить, ма­мо? - пи­тає.

- Це ж на­ша рi­ка, донько.

- Рiка?

- Так. Над кот­рою наш млин i на­ша ха­та сто­ять. Та спи, до­ньцю, спи. Гос­подь все з то­бою. Вiн все сте­ре­же те­бе. А в твоєї ма­те­рi лиш ти од­на на свi­тi. Спи…

- Я йду, ма­мо, я йду, - вiд­ка­зує Те­тя­на спiш­но i вже стоїть на рiв­них но­гах пе­ред ма­тiр'ю, ди­виться на неї чу­жи­ми блис­ку­чи­ми очи­ма. - Я йду.

Мати жа­хається її, май­же ум­лi­ває з жа­лю-остра­ху.

- Куди йдеш, риб­чи­но? - пи­тає ла­гiд­но пiв­го­ло­сом i бе­ре так са­мо обе­реж­но ру­ку доньки ме­жи свої до­ло­нi.

- Цвiту па­по­ро­тi шу­ка­ти, - вiд­ка­зує дiв­чи­на спiш­но. - Бу­ду все зна­ти - ка­зав Гриць - все. Я йду, ма­мо…

Мати ба­чить пе­ред со­бою з пе­ре­ля­ком лиш двоє блуд­них чор­них очей з блi­до­го змар­нi­ло­го ли­ця.

- Не йди те­пер, донько, нiч­чю, - вти­хо­ми­рює, дав­ля­чи­ся сльоза­ми, - те­пер пiв­нiч. Пi­деш завт­ра. Ме­не са­му ли­шаєш?

- Завтра не пiв­нiч, - вiд­ка­зує Те­тя­на i за­раз, мов опам'ята­ла­ся, сi­дає слух­ня­но ко­ло ма­те­рi.

- Завтра не пiв­нiч, донько. Завт­ра не­дi­ля.

- Недiля. Так, так, не­дi­ля, - пiд­хоп­лює Те­тя­на i до­дає, на­ду­му­ючись, пiв­го­ло­сом: - Мав­ра ка­за­ла: "В не­дi­лю ра­но", i на­раз ур­ва­ла, мов ста­ла щось iн­ше при­га­ду­ва­ти. А по хви­лi по­ча­ла знов: - В не­дi­лю ра­но…

- В не­дi­лю ра­но, - пiд­хоп­лює со­бi ма­ти i пот­верд­жує: - В не­дi­лю ра­но пi­деш. Обид­вi пi­де­мо гос­по­ду по­мо­ли­ти­ся.

- Цвiту шу­ка­ти, - про­ки­дається знов Те­тя­на нес­по­кiй­но i шу­кає блуд­ни­ми очи­ма за чи­мось у ха­тi.

- Цвiту шу­ка­ти, - пов­то­рює спо­кiй­но пiв­го­ло­сом ма­ти i обiй­має i ту­лить хо­ру доньку до се­бе, ко­ли тим ча­сом її очi за­ли­ва­ються слiзьми. - Цить, син­ку, цить. Спи, донько, спи! - ути­хо­ми­рює її i гла­дить i ту­лить до гру­дей, мов ма­лу ди­ти­ну.

- Все бу­ду зна­ти, - ка­же спi­ву­чим пiв­го­ло­сом Те­тя­на i ту­литься тiс­но i до­вi­роч­но до гру­дей ма­те­рi, зап­лю­щу­ючи очi мов до сну. - Все… бу-ду зна-ти.

- Все бу­деш зна­ти, - вiд­ка­зує ма­ти так са­мо пiв­го­ло­сом.

- А як снiг упа­де, бу­ду в твоїй ха­тi, - об­зи­вається знов Те­тя­на.

- Будеш у моїй ха­тi, - вiд­ка­зує ос­то­рож­но ше­по­том ма­ти, зро­зу­мiв­ши iнс­тинк­тив­но, що донька з Гри­цем роз­мов­ляє.

- Я прий-ду! - кли­че на­раз Те­тя­на здав­ле­ним без­звуч­ним го­ло­сом, за­тис­нув­ши ли­це до гру­дей ма­те­рi. - Я прий­ду.

- Прийди, зо­зулько, прий­ди, - вiд­ка­зує все ше­по­том ма­ти i пе­рес­тає ди­ха­ти, щоб бо­же­вiл­ля не зво­ру­шу­ва­ти, ру­хом не збiльша­ти. - Прий­ди!

- Я Тур­ки­ня…

- Туркиня моя пиш­на.

- Твоя од­на на свi­тi…

- Моя од­на на свi­тi…

- Твоя, - шеп­че Те­тя­на, як усип­ля­юча ди­ти­на.

- Моя…

Врештi утих­ло.

Тетяна ди­ше нес­по­кiй­но, а по ли­цю ма­те­рi зсу­ва­ються чим­раз час­тi­ше ве­ли­кi пе­ку­чi сльози.

- Твоя, - шеп­че лед­ве чут­но Те­тя­на.

- Моя.

Врештi утих­ло.

Iваниха Ду­би­ха не ру­хається бiльше, а ди­виться, мов на ан­гельський об­раз, на блi­де ли­це своєї не­щас­ної ди­ти­ни, кот­ра що кiлька хвиль то опам'ято­вується, то знов блу­дом ду­має.

Через кiлька дов­гих, мов уби­тих, хвиль спо­кiй­но…

Iваниха Ду­би­ха схи­ляється впос­лiднє над нею i гля­дить крiзь сльози i дри­жить.

Спить Те­тя­на? Так ти­хо… ти­хо…

Так. Здається, спить.

Ба нi.

Не спить. Ось во­на пiд­но­сить го­ло­ву з гру­дей ма­те­рi, розк­ри­ває ве­ли­кi свої блуд­нi рчi i пи­тає знов:

- Що то шу­мить, ма­мо?

- То на­ша рi­ка.

- Рiка?..

- Так, доньцю. Що над нею наш млин i на­ша ха­та сто­ять.

Тодi Те­тя­на за­ту­лює на­но­во очi i, при­тис­ка­ючись з не­опи­са­ною нiж­нiс­тю i до­вi­роч­нiс­тю до гру­дей ма­те­рi, ус­мiх­ну­лась i по­чи­нає пiв­го­ло­сом спi­ва­ти:

Гей, на Iва­на, гей, на Ку­па­ла… гей, гей, гей!..

Красна дiв­чи­на до­лi шу­ка­ла - гей, гей, гей!..

- Гей, гей, гей… - пов­то­рює ма­ти i хли­пає, да­виться сво­ї­ми сльоза­ми. - Гей, гей, гей…

- Долi шу­ка­ла, - об­зи­вається впос­лiднє, за­сип­ля­ючи, Те­тя­­на.

- Долi шу­ка­ла, - пiш­ло ум­лi­ва­ючим ше­по­том з уст ма­те­рi…

***

В не­дi­лю ра­но же­не Те­тя­на в лiс.

Мати не здер­жує її, ба­чить - гiр­ше, як суп­ро­тив­ляється. Не­хай, - ду­має, - вiд­су­мує своє го­ре в лi­сi, де йо­го здо­бу­ла; не­хай бу­де їй який­сь час сво­бо­да i во­ля по ду­шi у всiм, що за­ба­жає, а там по­ба­чать…

Тут вдо­ли­нi во­на не год­на її ус­по­коїти, тож як її сер­це ба­жає, так не­хай їй бу­де. В ти­ши­нi лi­су во­на по­во­лi по­ду­жає. День за днем, чим­раз бiльше до­ве­де її до спо­кою. А там… мо­же, i ста­ра Мав­ра роз­ва­жить пот­ро­хи своїм сло­вом, во­на їй як дру­га ма­ти, во­на, ма­ти, по­ки що без­сильна.

Iде Те­тя­на не своїм кро­ком то в го­ру, то вдо­ли­ну бi­лою стеж­чи­ною; раз з ши­ро­ко ство­ре­ни­ми очи­ма, а раз з сту­ле­ни­ми, мов дрi­має, а все про ли­хо товп­ляться в неї дум­ки, та про те, щоб йо­го уби­ти. Аж i опи­ни­ла­ся ко­ло Мав­ри.

Але чо­го во­на до Мав­ри? Во­на, здається, до неї не хо­тi­ла. Во­на по цвiт па­по­ро­тi прий­шла. Ага!