Читати книгу - "Тернистий шлях кубанця Проходи, Роман Миколайович Коваль"

Кажуть, що один податний інспектор у Луцьку «Бога не боїться й людей не соромиться», а прикладає до цього дня печатку-миколаївку з двоглавим орликом.

Треба ж знати, що царя скинули ще в березні 1917 року, а Україна давно вже має свою республіканську печатку.

Кажуть, що Л. Повітова Народня Управа до сьогодні говорить майже виключно по московськи.

Треба ж знати, що на Україні є вже природні москалі, які вивчилися і володіють краще українською мовою, ніж ця демократична українська установа» [12, с. 3].

Отакий зріз українського суспільства станом на весну 1919 року!

Ну і остання, четверта, сторінка. Тут опубліковано порядок денний Луцького повітового надзвичайного земського зібрання, яке мало відбутися 12 травня, звернення «До громадянства Луцького повіту» і заява московського Совнаркому «Товарищи крестьяне и рабочие». Останню редакція газети не коментувала, бо текст сам промовляв за себе: москалі хочуть хліба, і все! Воно й так — Совєт «народних» комісарів нахабно закликав селян добровільно віддати зерно і «нє винуждать к насільствєнной реквізіциі» [12, с. 4].

Часопис справді був цікавий, не дивно, що він здобував усе більше і більше прихильників і ставав популярним «навіть серед національних ворогів» [95, с. 117].

1-й Сірий полк Василя Проходи відходив із с. Горки на Жалібне — Коритище — Рилів. На Рилів тримав напрямок і 1-й Тульський. На с. Вілля відступали 4-й Сірий і 2-й Тульський полки. Біля Рилова і с. Вілля частини Новоград-Волинської групи зайняли оборону, але, коли почули, що більшовики вже у Шепетівці, відійшли на лінію Славута — Вашів. 5 травня сірожупанникам нарешті дозволили повернутися до своєї дивізії.

1-й і 6-й Сірі полки прибули до Луцька 6 травня. Після майже тижневого відпочинку, 12 травня, курінь 1-го Сірого полку (100 багнетів при шести кулеметах) під командуванням підполковника Курилова зайняв оборону на відтинку Острів-Волосівський — Киселин. У цей час на фронт прибула 13-та польська дивізія Галлера під командою генерала Карницького, а також 6-й і 8-й кінні полки уланів. Разом з 5-ю дивізією легіонерів у поляків стало 18 тисяч багнетів, 1500 шабель, 18 гармат та два аероплани. А більшовики того ж дня натиснули на Рівне — Здолбунів зі сходу, загрожуючи цілковитим оточенням.

«Становище було препогане, — підсумовував Василь Прохода. — Начальники Сірих дивізій доповіли штабові Холмського фронту про дійсний стан речей і прохали дозволу розпочати відправку обозів з багатим військовим майном Сірих». У відповідь отримали «героїчний» наказ триматися до останнього, хоч сам Осецький на чолі штабу передбачливо переїхав з Луцька до м. Дубна [95, с. 111].

14 травня вранці поляки, відкривши ураганний вогонь з тяжких і легких гармат та бомбардуючи українські позиції з аеропланів, перейшли у бравурний наступ. «Жменьку Сірих героїв» на річці Стоході поляки збили, а річку форсували. Під сильним натиском ворога з боями 1-ша Сіра дивізія відступала… [95, с. 112].

Що робити, коли на твоєму відтинку веде наступ 10 000 жовнірів та півтори тисячі кінних вояків, озброєних Антантою? І все ж… 15 травня вранці 1-ша Сіра дивізія на відтинку Великі Березолипи — Вишеньки ще кілька разів пробувала перейти у контрнаступ проти вдесятеро сильнішого ворога.

Єдиною втіхою для сірожупанників стало те, що козаки 2-го полку підбили польський аероплан і полонили двох пілотів. Але радіти не було коли — поляки, відкинувши скорострільну сотню 1-го Сірого полку, перейшли річку Стир. Кулеметники відступили і зайняли оборону над річкою Конопелька, щоб з півночі захистити станцію Ківерці.

На відтинку 2-ї Сірої дивізії події розвивалися ще гірше: тут потратив у полон майже весь 5-й Сірий полк. Лише невеликій частині (50–60 чоловік) пощастило пробитися до Горохова та приєднатися до 1-ї Волинської дивізії.

Під час оборони по річці Конопелька одна гармата сірожупанників «від надзвичайного скорого вогню — до 80 стрілів на годину — розірвалась, забивши двох гарматників і двох покалічивши та легко ранивши командира батареї хорунжого Ковшара. Друга гармата стала майже небоєздатною…» [95, с. 113]. Знявши з неї замок, Ковшар підійшов до Проходи.

— Я вже свій бій скінчив, — сумно сказав гармаш. — Нема з ким і нема чим битись.

До вечора 16 травня 1-ша Сіра дивізія під командуванням полковника Ґанжі зійшлася в районі станції Ківерці, а командир 2-ї Сірої дивізії Федір Тимченко намагався організувати оборону Луцька. Та він зміг виставити на бойові позиції лише 400 козаків і старшин.

«Поляків здивувало бажання купки сірожупанників захищатись до самого краю», і вони пішли на хитрість — почали переговори про припинення вогню, а самі з Переспи по шосе підтягували гармати… До вечора 16 травня залогу Луцька було обеззброєно. «Генерал Мартинюк, що приїхав 15 травня до Луцька і не встиг прийняти Сірого корпусу, обидва штаби дивізійні і штаби полкові, майже весь 5-й і 6-й полки, разом до 120 старшин і 600 козаків, опинилися в польській неволі. Багате військове майно і обози сірожупанницькі також дісталися полякам» [95, с. 114].

Потрапив до польського полону і Василь Прохода.

У Ковелі поляки зібрали кілька сотень сірожупанників, серед яких було майже півсотні старшин. Тут Василь зустрівся зі своїми товаришами — Костем Курилом, Миколою Бутовичем, Миколою Букшованим, Малевичем і Польовим. Опинився серед товариства і лікарський помічник 1-го Сірого полку Антін Білоус. Був тут і колишній курінний Пономаренко. Він зустрів Проходу глузливо:

— Так і ти, приятелю, з нами! Хіба не правду я говорив тобі, що ліпше нічого не робити, ніж робити те, з чого немає жодної користі. Досить уже, навоювався, тепер приставай до нашого товариства. У нас тут провадиться цікава й захоплююча гра в «дев'ятку». При ній забудеш